Knigionline.co » Книги Проза » Молоко з кровю

Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

Молоко з кровю
  • Год:
    2008
  • Название:
    Молоко з кровю
  • Автор:
  • Жанр:
  • Язык:
    Украинский
  • Издательство:
    Клуб Сімейного дозвілля
  • Страниц:
    97
  • ISBN:
    978-966-343-741-5
  • Рейтинг:
    0 (0 голос)
  • Ваша оценка:
Яке то щастя — зустріти свою половинку і покохати! Коли душа сягає неба, коли розумієш: ось твоя доля…
Першій красуні на селі Марусі-румунці до пари став Льошка — розумний, красивий, успішний, — то й жити б їм як королям. І яке їй діло до сусіда, хирлявого рудого Стьопки-німця в поламаних окулярах? От тільки чомусь щоночі йде він до бузкового куща біля Марусиної хати, і щоночі вона відчинає вікно…
Дочка українського олігарха Олексія Ординського Руслана, 17-річна розумниця і красуня, яка ось вже 10 років не бачила батьківщину, тому що мешкала з батьками у Англії. Та раптом у неї спалахнули патріотичні почуття. Вона сказала, що хоче повернутися на рідну землю, щоб зробити для неї щось корисне. Їй було важко пояснити батькам, чому вона на це зважилася, але все ж таки вона досягає свого, і батьки відправляють її до Києва з чотирма охоронцями і грошима на покупку рідної землі. Їй пропонується земля, яка перетворилася на котеджне селище «нових українців». Але Руслана хоче землі, «оспіваної легендами»…

Молоко з кровю - Дашвар Люко читать онлайн бесплатно полную версию книги

І побігла. Німець зіскочив з трактора, гукнув дівчин)".

— Стій! — забурмотів. — «Страх», «страх»… Ото ж і воно.

Маринка озирнулася.

— Чого вам?

— Іди сюди. Спитаю щось по секрету.

Підійшла. Німець почервонів і тихо запитав Маринку.

— А ти її бачила?

— Кого? — не зрозуміла Маринка.

— Ну… Дівчинку малу… Що народилася.

Маринка весело замотала головою: а як же! Німець почервонів ще більше і ще тихіше запитав:

— А ніс у неї… З горбом чи…

— Та ні! Маленький симпатичний носик. їй-бо! Не брешу!

— Оце діло! — повеселішав німець і побіг до бібліотеки.

Льошка так пишався народженням сина, що насторожений Марусин настрій списував на важкі муки, що випали їй під час пологів.

— Лежи, лежи, не вставай, — крутився вужем. — Зараз бабів гукну, хай з онуком бавляться, а ти сил набирайся…

— Для чого? — питала Маруся.

— Для життя.

— А-а-а-а, ну хіба що, — погоджувалася, та день у день ставала усе сумнішою.

Здавалося, нічого, крім сина, її не радує. Льошка нову угорську стінку припер, диван з кріслами, а вона лише знизала плечима, мовляв, та й що, і знову до немовляти.

— Як же назвати тебе, синочку, щоби не наврочити… — мучилася, бо вже й місяць минув, як мале плаче, а вони ніяк йому ім'я не придумають.

— Марусю, відколи ти такою забобонною стала? — дивувався Льошка і все пропонував: — Іван, Славко чи цей, чуєш, Карл. А що? Горде ім'я. Король був такий — Карл. І Маркс теж Карл.

— А я б назвала Жоффреєм.

— Як? — Льошка ледь на ногах утримався. — Марусю, охолонь, люба. У Рокитному таке ім'я, мабуть, і не вимовлять, язика зламають. Як казала?

— Жоффрей… Щоби його дівки любили І щоби він любив до нестями.

— Тю ти! Наче у житті важливіших справ нема.

— А що є? — На чоловіка суворо глянула.

— Звісно, — не розчув підступу. — Роботу собі перспективну знайти, грошей наскладати, у нову хату накупити всього повно, щоби перед людьми не соромно.

— А любов, виходить, для тебе після того мотлоху?

— А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять — не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.

— То наш рік уже скінчився? — Льошку очима пропекла, він і схаменувся.

— Та я не про нас, Марусю! Я тебе усе життя любитиму. Ні в кого такої королеви нема.

— Звісно! — погодилася. — І дружина у тебе — найгарніша, і оце стінка угорська, і крісла. Усе у тебе найгарніше!

— І хіба погано? — не зрозумів.

— Та ні, не погано, — сказала. — Оце боюся тільки, щоби ти мене у темряві з угорською стінкою не поплутав. Чи з кріслами.

— Дивна ти стала, Марусю, — образився Льошка. — Я ж для тебе стараюся, для синочка Як же нам його назвати?

— Жоффреєм назву! — оголосила. — Хоч бийся головою об стінку… нову угорську.

Льошка битися об стінку не став, але дні зо два умовляв Марусю знайти хоч якесь ім'я, що буде найбільше суголосне до того Жоффрея.

— Жорка! — умовляв. — Ну гарно ж! Жора… Можна Юрієм звати, а можна Георгієм.

На третій день Маруся погодилася на Юрія. Саме вихідний день був. Льошка зранку в контору змотався, на мехдворі усе перевірив і гайда додому — ніяк на синочка надивитися не може. Льошка — у двір, Маруся— з двору. Удягнулася, наче на свято, на шию червоне намисто коралове повісила, синочка у ковдру загорнула і на руках несе, а у хат і ж візочок стоїть без діла.

— І куди це ти, жінко? — здивувався Льошка.

— До матері схожу, — Маруся йому.

— Та хай сама прийде. Заразом на онука глянс.

— Ні, Льошо. Сама піду.

— Так і я з тобою.

— Ні, — знову. — Сама хочу.

— І… чому? — не втримав образи.

— Розмова у мене до мами є. Хочу розпитати… Сон мені наснився.

— Коли?

— Давно, ще до того, як Юрко народився.

— І що?

— Довга розмова. Потім розкажу.

— А намисто це кляте нащо вдягла?

Перейти
Наш сайт автоматически запоминает страницу, где вы остановились, вы можете продолжить чтение в любой момент
Оставить комментарий