— Не жилець, — кинула їй якось на те стара-престара рокитнянська баба Чудиха. — Не живуть довго такі янголи безгрішні.

Гані світ померк. І сама ж немолода, а баба та — зовсім розвалюється. Але Ганя на неї — шулікою, у волосся вчепилася.

— Ти що таке кажеш, стара потворо! Та як тобі тільки язик не відсохне, чума ходяча! Ану бери свої слова назад!

— Рятуйте… — хрипіла стара Чудиха. І Ганя убила б бабу, та рокитнянці її таки відтягли.

Чудиху на «бобику» відвезли до районної лікарні, Ганю валер'янкою відпоїли, а Маруся після тою настороженою стала, як той вартовий. Що б не робила, відвернеться та на Юрка — чи поруч? Наче хлоп'я могло зникнути враз.

Другого удару завдала Орися. Навесні Юркові лаштувалися п'ять рочків святкувати. Льошка вже й дитячу залізну дорогу імпортну на горищі сховав, аж Орисі зовсім зле стало. Лежить у малій кімнатці і марить.

Маруся біля неї — і вдень і вночі. Як Стьопка під вікно підійде, тільки й того, що гляне на нього сумно.

— Л ми ще живі, Стьопо…

— Рано нам ще помирати, Марусю, — ніяково. — Ти вже тримайся…

— Чуєш! Помре мати, і буду ще ким завгодно: і мамою, і дружиною, і сусідкою, і коханою, і свекрухою ж колись, і бабцею, а от донькою вже ніхто не назве…

— Та ти вже так сильно не побивайся, — він їй. — Знадобляться ще сили.

От ніколи не було між Марусею і Орисею тих довгих відвертих розмов, які часто бувають між дочкою та мамою. Маруся мовчазною та впертою росла. Орися на буряках півжиття спину гнула. Не вистачило у них часу сісти поруч, притулитися і довірити одна одній всі свої секрети, таємниці та прикрощі. А може, і не треба було їм того, може, і без слів гріли їхні душі одна одну любов'ю, бо тепер, коли Орися танула на постелі і все кликала свого Айдара, щоби йшов скоріше, Маруся танула поруч із нею, але і на хвилину не лишала матері, відчуваючи близький прихід жахливої порожнечі, яка ніколи й ніким не заповниться. Ніколи. І ніким.

Орися відчайдушно хотіла померти після дня народження онука, щоби не зіпсувати йому свята.

— Добра дитина вийшла, — казала Марусі у хвилину притомності, яка проривалася крізь важкі години марення. — Тільки ти, доню, йому ноги тренуй. Ото хай бігає, скаче, щоби ноги сильні були.

— Гаразд, мамо, — погоджувалася Маруся, хоч не розуміла материної поради. Ноги? Та нормальні ноги у хлопця! І скаче, як те козеня. Ну, не так, звісно, як Стьопчина Ларка. Та руда дзига увесь день по Рокитному носиться, а Юрко пограється і до книжок береться. Розумний. І гарний. Не жилець?

Маруся лякалася страшних думок, а вони не відступали, хоч криком кричи. Раз запитала Орисю:

— Мамо… Скажи. Вірити у страшні пророцтва баби Чудихи чи ні? От ти б вірила?

— Ні, доню, не вірила б, — відповіла Орися слабо.

Юркові, звичайно, дитяча залізниця всю увагу забрала, а Маруся на його день народження хвилину біля сина покрутилася і — до матері.

— Юркові сьогодні п'ять виповнилося, — сказала. Орися байдуже знизала плечима, наче усе мирське раптом стало їй далеким і нецікавим.

— Так… Сьогодні… — прошепотіла.

Маруся стримала сльози і раптом подумала, що ніколи у житті не говорила мамі, як сильно любить її. Перелякалася — ану як не встигне? Погладила Орисю по сухій долоньці і прошепотіла:

— Мамо… Я тебе дуже люблю… — не втрималася, розревлася, до Орисі кинулася, цілує. — Чуєш, мамо? Не кидай мене. Мамо… — і вже як мала: не про любов, не про Орисю слабу, — про себе, про страхи свої. — Не кидай мене! Не кидай…

— Ти у мене добра донька, — прошепотіла Орися головне і заплющила очі.

Маруся задихнулася і завмерла. Це ж що? Й усе? Мить тому мама вдихнула, а видихнути… Це й усе? Це і є смерть? Дихати, рухатися, навіть повести очима — не можна! Ні, не страшно, не можна. Недвижність. Завмерло все. Мама вдихнула, а видихнути…