Печера - Марина и Сергей Дяченко (2010)

– Мені дуже прикро, – сказала Паула тремтячим голосом. І розсердилася на себе – це ж треба, так швидко забула зуболікарське крісло, сенсори-присоски та нескінченні дурні запитання. Їй, бачите, неприємно, що цей Тритан засмутився. А вона його бачить, між іншим, уперше в житті.

Тритан неуважно пригладив рукою своє коротке темне волосся:

– Пауло… Маю до вас дуже особисте прохання. Вислухаєте?

Вона нервово розстебнула замок на сумочці – і знову його заклацнула.

– Я попрошу вас попрацювати… Ще хоч один сеанс. Не з Борком. Зі мною.

Ресторанчик «Ніч» потопав у свічках.

У глибокому підвалі не було жодного вікна, жодної лампочки. Свічки ліпилися до стін, на кожному столику стояло два канделябри. Паулі страшно було подумати, скільки мороки з усім цим горінням і стіканням – зате ресторанчик мав свій неповторний вигляд.

– Мені, Пауло, подобається ця можливість вільно поводитися з порою доби. Посидів серед ночі – виходиш у день чи у вечір…

– Даруйте, а котра година?

– Пів на сьому. Ви спішите?

– Ні…

Паула була цілком вільна до десятої вечора, часу зустрічі з Ковичем, і тому Тританова пропозиція «попоїсти» виявилася дуже до речі.

– Отож… Ви собі не уявляєте, які подиву гідні механізми поєднують нас-денних з нами-в-Печері… Не прямолінійні. Не однозначні, не завжди явні. Це вельми цікава структура, Пауло, я можу про це говорити не одну годину, проте боюся, що вам буде нудно чи неприємно… Ну?…

– Ні, – сказала Паула тихо.

Власне, Тритан був першою в її житті людиною, з якою вона могла говорити про Печеру, не відчуваючи при цьому ніяковості чи відвертого сорому. Вона марно намагалася збагнути, чому так виходить; можливо, причина цього – цілковита Тританова природність. Природність і легкість. Ця людина цілком відкрита і не соромиться цього, він легкий – і з ним легко…

– Тритане, а можна мені шоколаду з вершками?…

Ну з яким іншим чоловіком, котрий би ні з якогось дива привів її в ресторан, вона б зважилася на таку безневинну безпосередність?!

І кому б іншому розповіла за один вечір стільки, скільки навіть найближчі друзі про неї не знали?

Що було, коли п'ятнадцять років тому загинули батьки. І що це за людина в Паулиному життя – Стефана…

Тритан хитнув свічником, підкликаючи офіціанта; на скатертину посипався дощ з барвистих воскових крапель.

– Шоколаду з вершками? Скільки порцій?

Який у нього дивний погляд. Погляд, що поєднує непоєднуване.

– Пауло, може, тепер ви хочете мене про що-небудь запитати? Запитуйте. Про що завгодно.

Про що завгодно…

Про його родину? Про його життя?…

Вона перевела дух. Він терпляче чекав.

– Тритане, – сказала вона пошепки, дивлячись, як складно переплітаються у вазочці коричневі струмені рідкого шоколаду та білі потоки вершків, – мені так не щастить у житті, бо щастить у Печері? Так?…

– А хто вам сказав, що вам не щастить?…

Тритан неквапливо помішував каву, Паула мимоволі всміхнулася. Невже всього, що вона про себе розповіла, мало, щоб це зрозуміти?…

– Тритане… Я… Я сподіваюся, ТОЙ більше не буде… ну…

– Не буде, – відповів він серйозно. – Усе буде гаразд.

Паула відчула пекуче бажання розповісти Тританові про зустріч з режисером Ковичем.

Про те, що вони одне одного ВПІЗНАЛИ.

І ледве стрималася. І вирішила зізнатися – проте іншим разом.

* * *

О пів на десяту шикарна машина підвезла Паулу до службового входу театру Психологічної драми. Підвезла й поїхала – йти на зустріч з Ковичем було рано, тому Паула поволі прогулялася вздовж фасаду, розглядаючи рекламні щити й по одній нищачи цукерки, якими почастував її новий знайомий. Тритан…

Вона бродила під ліхтарями й мимохіть усміхалася. І, згадуючи журналіста Дода Дарнця, що втяг її в усю цю історію, не відчувала колишнього роздратування.