Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

– Відступіть, – наказав старший. – Відійдіть, будь ласка.

Коридор виявився завузький для чотирьох людей і столика з нержавіючої сталі, тож нам із Євою довелося притиснутися до стіни, звільняючи лікарям дорогу.

Поки лікарі наближалися, я розглядав лише їх. І тільки коли вони проминули нас, опустив очі на столик. Нижня полиця була заставлена пляшками з розчинами, затискачами, щипцями, якимись незрозумілими й тому моторошними інструментами зі сталі, а також ампулами та шприцами – від зовсім маленьких, на 2 мілілітри, до по-кіношному величезних. На верхній лежали балон з киснем і кисневою маскою, аспіратор, кілька невеликих цифрових приладів, один із яких – із довгою гнучкою трубкою, напевно, якийсь зонд. Серед приладів вирізнялась пластмасова валізка блідо-зеленого кольору з ручкою та цифровим табло. Точніше, щось схоже на пластмасову валізку. Довкола сірого табло виднілося кілька кнопок, під ними – схематичне зображення синусоїдального серцевого ритму. Збоку до корпусу кріпилися невеликі, наче іграшкові, праски з червоними кнопками на ручках. З «валізою» їх з’єднували закручені спіраллю чорні дроти. Коли я збагнув, на що дивлюся, тіло розм’якло, неначе віск над вогнем.

Дефібрилятор.

Я не міг дихати. Повітря здавалося мертвим, ніби… спершу подумав, ніби в лікарні, а потім: чорт забирай, ми ж і є в лікарні!

Я прохрипів не своїм, якимось немовби обпаленим голосом:

– Що там таке?!

Реаніматологи дійшли до обкладеної плиткою ділянки коридору. Двостулкові двері розчинилися.

– Скажіть, що відбувається?!

Молодший із чоловіків озирнувся. Він хотів щось відповісти, але старший смикнув його за рукав халата й показав долонею в напрямку операційного блоку. Вони проштовхнули столик до передопераційного приміщення і зникли за дверима. Я рвонув до операційної, проте Єва метнулася навперейми та зупинила мене.

– Стій! – дружина тримала мене руками за талію. – Не роби дурниць, не йди!

Я вхопився руками за голову й довго стояв, переборюючи бажання кинутись до дверей і почати гатити в них кулаками. Зрештою ми з Євою повернулися до лави, стали чекати.

Близько четвертої до операційного блоку пройшов ще один лікар. Високий, поставний, із рельєфним обличчям і пишною кучерявою кучмою. Із собою нічого не ніс, тримав руки в кишенях. Минаючи, він окинув нас зацікавленим поглядом, проте нічого не промовив. Ні я, ні Єва не наважилися що-небудь запитати.

О 16:30 із операційної нарешті з’явився Кирило Мазур. Кругле обличчя отоларинголога практично зливалося із бляклим тлом – із заллятим спокійним світлом стінами коридору. Через тіні під очима та напружено вигнутий рот лице нагадувало повний місяць, що вималювався на світлому небі за кілька годин до заходу сонця.

– Що трапилося? – ми з Євою попідскакували, щойно його побачивши. Дружина ступила крок уперед, а я стримів біля лави, дивуючись із того, як тремтять коліна. – Що з Теодором?

Мазур зупинився посеред коридору, за кілька кроків од нас. Від позавчорашньої зарозумілості не лишилося й сліду.

Хірург заговорив, і мені здалося, наче переді мною інша людина:

– З вашим сином усе добре.

– Де він? – вихопилося в Єви.

– У реанімації. І краще, якщо він якийсь час там побуде.

– До нього можна? – продовжила дружина. – Ми можемо його побачити?

Я нарешті розтулив рота, від хвилювання слова шумною лавиною посипалися з нього:

– Якщо з Теодором усе добре, навіщо тримати його в реанімації?

Мазур застиг, тримаючи спину неприродно рівно, не виймаючи долоні з кишень і туплячись осклянілими очима мені в сонячне сплетіння. Складалося враження, що він не почув жодного з наших запитань. Стояв, не рухався, і тільки пальці лівої руки під тонкою блідо-зеленою тканиною кишені халата судомно стискалися та розтискалися – я бачив, як при кожному стисканні крізь тканину проступають кісточки. Від того жесту було млосно.

– Під час операції дещо сталося, – нарешті озвався хірург.