Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

Напевно, я ніколи не дізнаюся, чому Аймонт вирішив діяти. Зате добре пам’ятаю той день, коли все полетіло шкереберть і звичний світ почав розколюватись і розпадатись, немов будівля під час дев’ятибального землетрусу. То був перший день літа – мого останнього літа в Україні – понеділок, 1 червня 2015-го.

26

Я відчув, що день видасться паршивим ще до того, як розсувні двері «Манхеттен Сіті Холу» безшумно зачинилися за моєю спиною. Небом повзли діряві хмаринки. Сонце ще не встигло зринути над будинками, тіні залишалися довгими й темними, а кольори – густими, проте чомусь саме це дратувало. Після десяти годин у напівтемному офісі небо здавалося неправдоподібно яскравим, сонячні промені рикошетили від вікон одинадцятиповерхового, майже повністю скляного офісного центру, від вікон маршруток на Соборній, від скляних стін піцерії «Аміго», що через дорогу від «Манхеттена», й угризалися в очі.

На зупинці перед входом до «Манхеттена» товпилися люди. Тобто вони завжди там товпляться о дев’ятій ранку, але того дня їх зійшлося особливо багато. Неширокий тротуар виявився вщент запрудженим, людські голоси зливалися, загрузаючи в загальному галасі вулиці. А ще – холод. Нереальний холод як на початок червня. Поривчастий вітер вибив з-під тонкої сорочки залишки винесеного з офісу тепла, і я скоцюрбився, відчуваючи, як шкіра на спині вкривається пухирцями. Я замружився, потер пальцями втомлені очі й, уникаючи перехожих, посунув угору Соборною.

На перехресті, де з півночі в Соборну впирається вулиця Міцкевича, а з півдня – Чорновола, переді мною промайнули старезні «жигулі» кольору вицвілого бетону з жовтою шашкою таксі на даху. Заштовхавши долоні до кишень, я стовбичив перед пішохідним переходом, тупився у світлофор, чекаючи на зелене, і раптом збагнув, що мені млосно від самої думки про вечірнє таксування.

Проминувши центральне поштове відділення, я геть здох і ледве волочив ноги. Здавалося, наче передні великогомілкові м’язи (це такі тонкі смужки м’язів, що проходять збоку товстої кістки, що з’єднує коліно та ступню) задубіли, стали твердими, немов дерево, й більше не скорочуються.

– Mister Belinksy? – несподівано долинуло з-за спини.

Я озирнувся. За кілька кроків від мене, біля виходу з підземного переходу, що веде до «ЕКО-маркету», стояли чоловік і жінка. Говорила жінка – правильною американською без жодного натяку на акцент.

– Good morning, mister Belinksy! Could you please spare some time to talk with us?[16]

Висока шатенка років тридцяти. Одягнена в сталево-сірі штани й такого ж кольору приталений жакет із короткими рукавами. Кінець прозорого блідо-блакитного шарфа, недбало обкрученого довкола шиї, звисав майже до пояса. На ногах – чорні туфлі-балетки. В руках вона стискала пластикову теку-дипломат. Чоловік виглядав менш офіційно: світло-сині джинси, темно-коричнева вітрівка, сині мокасини. Невелика шкіряна сумка через плече. Очі сховано за темними окулярами. Доки я кліпав, невпевнений у тому, що мене покликали англійською, незнайомці наблизилися впритул. Я несамохіть відступив і, сприйнявши їх за мормонів-проповідників, які нав’язуватимуться із розмовами про Святе Письмо, буркнув:

– I don’t need your fucking Bibles[17].

Насправді ні чоловік, ні жінка не скидалися на чепурних сектантів, які чіпляються до людей на вулицях із пропозиціями поговорити про Церкву Ісуса Христа святих останніх днів і почитати Євангеліє. Крім того, якби я хоч трохи поворушив мізками перед тим, як розтулити рота, то пригадав би, що мормони ніколи не починають бесіду англійською (українською зі скаженим американським акцентом – так, але не англійською, ніколи), проте в ту хвилину я був надто стомленим і злим, щоб зайти аж так далеко у своїх міркуваннях.

– Ми не проповідники, – злегка гугнявим голосом проказав чоловік.