Лазарит - Симона Вилар (2013)

Лазарит
  • Год:
    2013
  • Название:
    Лазарит
  • Автор:
  • Жанр:
  • Серия:
  • Язык:
    Русский
  • Перевел:
    978-966-14-5871-9
  • Издательство:
    Клуб Семейного Досуга
  • Страниц:
    312
  • ISBN:
    978-966-14-5871-9
  • Рейтинг:
    1 (1 голос)
  • Ваша оценка:
XII век. Сиротка Мартин воспитывался в интернате суровых сарацин, пока его не принял в семью священнослужитель Ашер. С первого взляда юноша полюбил его дочка, нежную Адель. Однако, чтобы назовать ее женой, ему нужно исполнить смертельно небезопасное задание Коэна — спасти его близких из осажденной Акконы. А для этого — соблазнить племянницу маршала орденута тамплиеров — прекраснейшую Джоанну. Дэвид готов на все ради Руфь, но он не полагал, что Джоанна как красива и неглупа … Татьяна краем глазища поглядывала на разнесчастную кошку. Глазища той остекленели и были полуоткрыты, диалект вытащен изо рта и отодвинут так, чтобы свешивался из пасти. Кошка лежала на животе, растянутая за лапки и привязанная к ногам стола. Если бы не на животе — вышел бы собачий Исусик. Кусок кожицы гладко избран. Кожа была серо-белая, словно неживая, а сама кошечка походила на лоскутное покрывало — рыжие, серо-белые и черные ворсинки смешались на ее теле затейливым узором, образуя кое-где занимательную игру полосочек. Татьяна всхлипнула и потянула крючочек на себя.

Лазарит - Симона Вилар читать онлайн бесплатно полную версию книги

Вільямове обличчя залишалося суворим, хоча вуста здригнулися й напружилися, приховуючи почуття, що раптом накотилися на нього.

– В Англії мені ніхто ніколи не казав, що я схожий на Артура де Шампера.

Вона схилила голову до плеча, пильно вдивляючись в його обличчя, й нарешті сказала:

– У вас батькова постава і його зріст, його посадка голови і навіть у рухах багато що від нього. Це не впадає в око, але… але дуже помітно, – усміхнулася Джоанна: – Навіть руки ви складаєте на верхів’ї меча точнісінько так, як він!

Маршал здивовано глянув на свої руки, що лежали на руків’ї, і несподівано пригадав цю звичку Артура де Шампера. Цей спогад розчулив його дужче, ніж він хотів би показати, – тому Вільям не рухався, сподіваючись, що сестра не помітить, яку бурю почуттів викликали в ньому її слова. Спершу це був глухий застарілий біль, а потім йому раптово полегшало й захотілося сказати Джоанні щось лагідне, родинне, сердечне. Натомість він сухо запитав: як сталося, що чоловік покинув її напівдорозі?

Джоанна зневажливо махнула маленькою ручкою – зашелестіла шовкова підкладка її довгого рукава.

– Лорд Обрі не переносить хитавиці. О, месіре, бачили б ви його, коли ми перетинали Ла Манш! У Калі йому довелося чотири дні приходити до тями після морської хвороби. Місцеві лікарі відпоювали його всіма можливими цілющими зіллями, поки Обрі не почав потроху рожевішати. Ось там він і заприсягнувся, що ніколи більше не стане на палубу корабля.

Вільям несподівано всміхнувся.

– Як же він збирається повернутися в Англію? Невже сподівається, що до того часу острів приб’є до материка, і він проїде суходолом, не потерпаючи від хитавиці?

Джоанна розсміялася. Виявляється, служба в ордені й суворі випробування не відучили її брата жартувати. Потім вона пояснила, що, здолавши більшу частину шляху разом із чоловіком, у Лікії вони розсталися, бо Обрі нізащо не погоджувався подорожувати далі морем. Її чоловік вирушив через Кілікію, і вони вирішили зустрітися під Акрою. Король Річард теж цікавився Обрі де Рінелем, оскільки ще в Англії пропонував йому приєднатися до хрестоносного воїнства у Святій землі.

– Сподіваюся, ваша розлука з чоловіком буде недовгою. Мандри на самоті кидають тінь на добре ім’я дами.

– Але ж я вже під крилом свого славетного брата-тамплієра, чи не так?

Вільям зауважив: він буде радий, якщо Джоанна й надалі залишиться в почті молодої королеви. А потім поставив іще одне запитання: граф Лестер повідомив йому, що замість чоловіка його сестру в дорозі супроводжував якийсь гожий лицар-госпітальєр. Хто та людина?

Усмішка сестри зблякла. Вона зітхнула, глянувши на вечірнє небо.

– Кому ж супроводжувати прочанку, як не братові ордену Святого Івана, в чиї обов’язки входить захищати християн у мандрах? Ім’я мого достойного попутника – Марітн д’Ане, але я не маю про нього жодних звісток відтоді, як ступила на берег Кіпру.

У голосі Джоанни вчувався жаль, і Вільяму де Шамперу це не сподобалося. Чи не від розлуки з лицарем д’Ане його сестра така сумна?

Але було ще дещо, значно суттєвіше.

Зрозумівши, що якийсь лицар-госпітальєр перебуває на острові, маршал занепокоївся. Ще коли він розмовляв з королем Річардом, у нього з’явилися міркування стосовно того, як слід розпорядитися завойованим островом. Такі плани могли виникнути і в госпітальєрів, і ті, звісно ж, поквапляться вплинути на короля. А цей Мартін д’Ане точно сповістить магістра свого ордену Гарньє де Неблуса, що на Кіпрі Річарда оточують тамплієри. І хоча цей лицар навряд чи встиг відбути з острова, оскільки ще жодне судно поки не відходило з Лімасола до берегів Палестини, однак хіба в чомусь можна бути цілком упевненим?

Перейти
Наш сайт автоматически запоминает страницу, где вы остановились, вы можете продолжить чтение в любой момент
Оставить комментарий