Лазарит - Симона Вилар (2013)

Але значно більше за всі ці підозри Вільям де Шампер переймався вердиктом орденських лікарів. Який вирок вони винесуть Джоанні?

– Ми не знайшли в неї жодних ознак хвороби, месіре, – через два дні доповів йому головний лікар. – У леді чиста шкіра, висока чутливість, чисте дихання. Вона не відчуває жодних тілесних недомагань. Але це зовсім не означає, що вона не хвора. Хтозна, скільки часу має минути, щоб лепра себе проявила…

Він скрушно розвів руками, але, помітивши, як очі маршала, що їх було осяяла надія, враз потьмяніли, поспішив додати:

– Є ще дещо таке, що має вас заспокоїти: я зовсім не певен, що дама Джоанна мала близькість із прокаженим. Я докладно розпитав про того чоловіка, котрий, як вона припускає, був лазаритом. Вона стверджує, що тіло в нього здорове й чисте, без жодних властивих лепрі відмітин, за винятком двох шрамів на лівому боці грудей. Але вони, судячи з її слів, більше скидаються на сліди від поранення чи опіку, ніж на осередок зарази.

– І знову-таки – яскраво-сині очі! – де Шампер несподівано піднявся й почав розмашисто ходити затемненим покоєм, де відбувалася їхня розмова. Лікар здивовано поглянув на маршала, а потім продовжив свої міркування, та невдовзі переконався, що його не чують.

Нарешті Вільям обернувся до нього і запитав:

– Про якого лікаря ви щойно згадали?

– Я казав про Єгуду бен Авріеля, найкращий знахар в Акрі, котрий лікував самого коменданта гарнізону. Мені вдалося його розшукати, і він теж оглянув вашу сестру, месіре.

– Ти дозволив паскудному євреєві доторкнутися до моєї сестри?

– Лікареві, месіре. І чи не найкращому з тих, які живуть у наш час. Він теж не знайшов на вашій леді жодних ознак лепри. Але річ навіть не в цьому. Єгуда повідомив, що незадовго до падіння Акри йому також довелося оглядати молодого статного чоловіка, котрий підозрював, що міг заразитися. І в нього він не знайшов ознак захворювання, хоч і призначив йому зілля, що очищає кров. Єгуда також згадав про шрами зліва на грудях.

– Де цей єврей? – різко кинув маршал. – Я хочу з ним поговорити.

– Я припускав, що ви захочете з ним побачитися. Та, оглянувши даму Джоанну, він покинув замок, і тепер його ніде не можуть розшукати. Часи неспокійні, чи мало якому воїнові може стрельнути в голову поглумитися над старим євреєм чи й уколошкати його? Однак не переймайтеся, заради Бога. Це величезне щастя, що жінка, скоріш за все, помилилася, і її коханець цілком здоровий – або принаймні таким виглядає! Хай там як, але через певний час я хотів би знову оглянути вашу сестру.

Вільяма де Шампера так вразив здогад про те, ким насправді міг бути таємничий коханець Джоанни, що він не спромігся на жодні емоції. Та й полегшення, яке він мав би відчути, було не повним. Хвороба, якщо вона все-таки проникла в її тіло, може проявитися пізніше. Але Джоанні краще не знати про це.

Аж на серці потеплішало, коли він побачив, що усмішка повернулася на її обличчя. Джоанна дивилася на нього, немов боялася повірити, але Вільям підтвердив: лікарі одностайно вирішили: вона цілком здорова. Цієї миті він почувався неймовірно сильним – не суворим орденським воїном, а старшим братом цієї чарівної жінки та її покровителем.

– Ти можеш залишатися при королеві, дівчинко. А ця людина… Мартін д’Ане… я подбаю, аби він більше ніколи не з’явився у твоєму житті. Байдуже – прокажений він чи ні.

Джоанна ще не могла осягнути своїх відчуттів. Немов увесь цей час вона перебувала в непроглядній темряві й ось – несподівано вийшла на світло та побачила, як ліниво кружляють чайки над вежами Акри, почула шум моря за вікном, шелестіння пальм і пахощі витких троянд. Її тіло стало таким легким, що, здавалося, ще хвилька – і вона злетить… Ні-ні, все це ще не остаточно, проказа підступна, але Джоанні неймовірно хотілося вірити: усе вже минулося. Лише одне боляче її вкололо: Вільям сказав, що вона більш ніколи не побачить Мартіна.