Треба було здолати лише дванадцять миль, але п’ятдесятитисячне військо під нещадним сонцем рухалося вкрай повільно й, урешті-решт, розтягнулося в довжелезний караван. До заходу сонця вони так і не дісталися води, і король наказав отаборитися в долині Хаттін.

Тут на них уже чекали. Не встигли хрестоносці розкласти похідних шатрів, як розвідувачі Саладіна підпалили траву й численні сухі чагарники навколо табору. До мук виснажених спрагою воїнів додався жар полум’я та густий дим, що не давав дихати. Тим часом легка кавалерія сарацинів пустила на табір хмари стріл із луків та арбалетів. Під час термінової наради вирішили негайно атакувати невірних.

Битва була жорстока, відчайдушна і наперед приречена на поразку. Лицарі та їхні коні знемагали в цьому пеклі без жодної краплини вологи, а єрусалимська піхота, втративши командування, сліпо рвалася через пагорби Хаттіна до Галілейського моря, що маячіло попереду. І все це в густому диму й куряві, під безперервним обстрілом сарацинських лучників. Воїни гинули тисячами, під час атаки сарацини захопили головну реліквію християн – Животворний Хрест. У бою було оточено й вибито із сідла Рено де Шатільйона, полонили магістра тамплієрів де Рідфора, а Великий магістр госпітальєрів Ерментар д’Асп загинув у сутичці.

І все ж Мартіну вдалося врятувати Раймунда Триполійського. Він вчасно помітив умовний сигнал, який подав йому племінник Саладіна – Такі ад-Дін, і, схопивши коня графа під вуздечку, потягнув його разом із вершником у прохід, що виникнув у лаві мусульман, котрі несподівано розступилися.

Усе це сталося за лічені секунди, які здалися Мартіну вічністю. Граф Раймунд – виснажений, зранений, у закривавленому білому плащі – спершу був приголомшений, та невдовзі почав опиратися своєму рятівникові. Удаваному Арно де Бетсану довелося його оглушити, тягнучи далі коня, що хропів та упирався, і прикриваючи щитом непритомного Раймунда.

Сарацини досі їх не займали: корячись наказові Такі ад-Діна, вони стримували коней і не застосовували зброї навіть тоді, коли за Раймундом кинулися люди з його загону, а вслід поскакали воїни барона Баліана Ібелінського. Мартін шалено гнав коня – цієї миті він уже не думав про поставлене перед ним завдання, а використовував єдиний шанс вирватися з кривавого пекла, на яке перетворилася долина між двох височин, що мали назву Роги Хаттіна.

Раймунд Триполійський прийшов до тями, коли вони були вже далеко. Баліан Ібелінський розповів йому, що вони врятувалися завдяки неймовірній спритності й завбачливості лицаря Арно де Бетсана, але старий граф негайно наказав узяти рятівника під варту. Мартіна роззброїли і під конвоєм доправили на узбережжя, у Триполі – резиденцію графа Раймунда. Згодом туди прийшла звістка про страшний розгром воїнства хрестоносців при Хаттіні: сімнадцять тисяч найкращих вояків залишилися на полі бою, Єрусалимське королівство більше не мало сили опиратися Саладіну, очолити оборону теж не було кому – усі провідники хрестоносців або полягли, або опинилися в полоні. Зокрема і король Ґвідо де Лузіньян, а Рено де Шатільйону, порушнику перемир’я, султан Саладін власноруч відрубав голову.

Ця смутна звістка всіх спантеличила. Навіть приїзд у Триполі графині Ешиви, яку Саладін випустив з оточеної Тіверіади, не зменшило загальної скорботи й почуття безвиході. Перед чоловіком, який помирав від ран, графиня заприсяглась, що її гонець віз зовсім інше послання, і в тому, що хрестоносне військо заманили в пастку, вона не винна. Довідавшись, що її посланець у полоні і гибіє в підземеллі, вона, не вагаючись, віддала коханця-зрадника в руки Вільяма де Шампера, який, у свою чергу, заприсягнувся, що його майстри стинати голови виб’ють із красунчика Арно, кому він прислуговує і хто підмінив послання графині.

Де Шампер неодмінно виконав би свою обіцянку, якби не Сабір з Ейріком. За допомогою золота їм удалося визволити вимордуваного друга з катівень Триполі, таємно доправити на корабель і переправити в безпечне місце.