Зло - Людмила Баграт (2002)

Частина I

Усе своє життя я бачила лише кольорові сни. Яскраві та барвисті. Навіть мої нічні страхіття завжди були барвистими, виразними, кожна барва кричала: «Я, я! Ось тут я! Злякайся мене!», але найжахливіше траплялося вдень при сонячному світлі.

Я - людина сутінок. Коли сутеніло, я народилась, і в мене таке передчуття, що саме в сутінки я помру. Але вони мені ніколи не сняться. Як я вже казала, я бачу свої сни в кольорі, яскраві уривки пропливають перед моїми очима, повз мої думки, транзитом до серця. Саме зі снів усе й почалося. Хоч ні. Мої сни - це середина і кінець, а почну я від самого початку.

Називайте мене Mapro. Моє справжнє ім'я - Маргарита, але я одразу наказую вам забути його разом з усіма можливими варіаціями типу: Маргаритка, Рита, Ритуся і так далі. Для вас, як і для інших, я - Марго. І це не просто моя примха. Ім'я має владу над життям і смертю.

Мені двадцять один рік. Я живу у великому галасливому місті і я шукаю кохання.

Зрозумію тих, хто подумає, що дівчина, мовляв, дозріла, природа потребує свого, і вже очікує на щось у стилі кінострічок Романа Поланськи, тому що це цілком відповідає моїй теорії, а саме: світ і не помітив, як утратив любов. Ніхто не тільки не знає, як і коли це сталося, ніхто не знає, що це взагалі сталося. Але я знаю. Одного разу я прокинулася і зрозуміла, для чого створена, для чого живу і чого мені бракує. Знайшла слово, навіть двоє слів: «Кохання - любов», проте не знайшла їхнього змісту.

Якось я прийшла до мами. Вона сиділа на своєму улюбленому місці - у тінистому, прохолодному кутку, там, де старе і напрочуд зручне крісло займало майже весь простір. Мама завжди асоціюється у мене з цим сутінковим кутком і старим кріслом. Моя мама… Тепла, спокійна, м'яка, від неї завжди пахло простим милом і, як мені здавалося, дощем. Це один з малюнків, які ілюструють мої згадки про неї з самого дитинства. Ось вона сидить: вся зіткана із сутінок і сонячних променів, втілення абсолютної ніжности і спокою, книжка в руках, темно-зелені, та де там, смарагдово-зелені очі з маленькими золотистими іскорками навколо зіниць повільно розплутують хитромудрі значки нашої кирилиці. Хоч ні, читала вона завжди блискавично, вона всотувала в себе книжки, як суха земля - вологу, але, прочитавши сторінку, не перегортала її, а досить довго розмірковувала над змістом. Помітивши мене, мама підвела очі від книжки.

- Ти вже попоїла?

Я мовчки кивнула. Вона придивилася до мене уважніше.

- Щось негаразд? З роботою?

- Мам, а що таке справжнє кохання?

На її обличчі щось змінилося. Як подих осени, в її очах промайнув вираз такого (суму? туги? відчаю?) почуття, про яке я й не здогадувалась. Вона спробувала всміхнутися:

- Я знала, що рано чи пізно ти про це спитаєш. Про це ти сама мені розповіси, коли знайдеш його чи коли воно знайде тебе. На це запитання можна відповісти тільки тоді, коли це саме кохання спікатиме тобі руки чи принаймні попіл від нього студитиме пальці. Кохання з чиїхось слів - найбезглуздіша в світі річ.

- Гаразд, але розкажи мені про своє кохання, яким воно було для тебе?

- А хто тобі сказав, що воно в мене було?

- Але ж тато…

Вона різко відкинулася на спинку крісла і пильно подивилася на мене:

- Доню, це дуже важко пояснити. У таких ситуаціях, як ця, хочеться сказати, що кохання не існує. Щоб заспокоїти себе і запевнити в тому, що не припустилася жахливої помилки. Проте воно є. Воно існує, Марго, треба лише по-справжньому бажати його. І, як у кожній справі, не завадило б трішечки удачі.

- Тобі бракувало останнього?

Вона похитала головою.