Энеида(илл. А. Базилевича) - Котляревский Иван Петрович (2016)

«За кров Сульмонову і Тага

Умреш, проклята упиряга,

За ними вслід пошлю тебе».

[101] І замахнувсь на Евріала,

Щоб знять головку палашем;

Тут храбрість Низова пропала,

І серце стало кулішем.

Біжить, летить, кричить щосили:

«Пеккатум робиш, фратер милий

Невинному морс задаєш:

Я стультус, лятро, розбишака,

Неквіссімус і гайдамака;

Постій! невинную кров ллєш».

[102] Но, замахнувшись, не вдержався,

Волсент головку одчесав:

Головка, мов кавун качався,

Язик невнятно белькотав.

Уста коральні посиніли,

Рум’яні щоки поблідніли,

І білий цвіт в лиці пожовк;

Закрилися і ясні очі,

Покрились тьмою вічной ночі,

Навіки милий глас умовк.

[103] Уздрівши Низ труп Евріала,

Од ярості осатанів;

Всіх злостей випустивши жала,

К Волсенту просто полетів,

Як блискавка проходить тучу,

Він так пробіг врагів між кучу

І до Волсента докосивсь:

Схватив його за чуб рукою,

Меч в серце засадив другою,

Волсент і духу тут пустивсь.

[104] Як іскра, порох запаливши,

Сама з ним вкупі пропада;

Так Низ, Волсентія убивши,

І сам лишився живота;

Бо всі на його і напали,

На смерть звертіли і зім’яли

І голову зняли з плечей.

Так кончили жизнь козарлюги,

Зробивши славнії услуги

На вічность пам’яті своєй.

[105] Латинці зараз ізробили

Абияк мари із дрючків;

На них Волсента положили

І понесли до земляків.

А буйні голови поклали

В мішок і теж з собой помчали,

Мов пару гарних дубівок.

Но в лагері найшли різниці,

Лежали битих м’яс копиці,

Печінок, легкого, кишок.

[106] Як тілько що восток зардівся,

Світилка Фебова взійшла;

То Турн тогді уже наївся,

Оп’ять о битві помишляв.

Велів тривогу бить в клепало,

Щоб військо к бою виступало,

Оддать троянцям з баришком

За зроблену вночі потіху;

Для більшого ж з троянців сміху

Велів взять голови з мішком.

[107] Свого ж держася уговору,

Троянці в кріпості сидять,

Забилися, мов миші в нору,

Лукаву кішку як уздрять.

Но дать одпор були готові

І до остатнєй каплі крові

Свою свободу боронить

І нову Трою защищати,

Рутульцям перегону дати

І Турна лютость осрамить.

[108] На перву рутулян попитку

Троянці так дали в одвіт,

Що Турн собі розчухав литку,

Од стиду скорчило живіт.

Звелів з досади, гніву, злості

На глум підняти мертві кості,

На щогли голови наткнуть

Нещасних Низа з Евріалом

Перед самим троянським валом,

Щоб сим врагів своїх кольнуть.

[109] Троянці зараз одгадали,

Чиї то голови стримлять;

Од жалю сльози попускали,

Таких лишившись паруб’ят.

Об мертвих вість скрізь пронеслася,

Вся рать троянська потряслася,

І душі смутку предались.

Як мати вість таку почула,

То тілько вічно не заснула,

Бо зуби у неї стялись.

[110] А одійшовши, в груди билась,

Волосся рвала з голови,

Ревла, щипалася, дрочилась,

Мов ум змішався у вдови:

Побігла з криком вокруг вала

І голову коли пізнала

Свого синочка Евруся,

То на валу і розпласталась,

Кричала, гедзалась, качалась,

Кувікала, мов порося.

[111] І диким голосом завила:

«О сину! світ моїх очей!

Чи я ж тебе на те родила,

Щоб згинув ти од злих людей?

Щоб ти мене – стару, слабую,

Завівши в землю сю чужую,

На вічний вік осиротив.

Моя ти радість і одрада,

Моя заслона і ограда;