Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

— Дивлюся я на тебе, Стьопо… Ніби ж і непоганий хлопець. Не п'єш, на техніці знаєшся, а чогось тобі не вистачає… Знань не вистачає! Так?

Незнайомець з району в паперах попорпався, нагадав голові:

— У вас ще з демографічними показниками не дуже…

Голова зиркнув на районного, руки за спину заклав і заходив навколо Стьопки, як навкруг новорічної ялинки.

— Отож, отож… — зупинився, та як лясне Стьопку по плечу. — А чи женися! Чи так я кажу? На демографічних показниках відробиш як освіти не хочеш. У народі кажуть: до тридцяти — не жонатий, до сорока — не багатий, виходить, зовсім пропащий.

— Нема мені ще тридцяти, — Стьопка розгубився вкрай.

— Нема, нема… Та уже й не вісімнадцять. Як ти ото без жінки вправляєшся?

— Відомо як, — хихотнув Ласочка.

— На селі дівок — як тих вошей на солдатській онучі, — піп своє Старостенко. — Взяти, приміром. — до Марусі обернувся, — як ти, Марусю, казала, ту дівку звати?

— Тетянка, — вперше озвалася Маруся.

Стьопка очі опустив, кров аж під кадик. «Клята, — захлинувся. — Що робить? Що робить, паскуда?! Зовсім хоче мене зі світу зжити!»

— Тетянка! — підхопив голова. — Гарна дівка! Ото тільки, що ніс горбом, так і ти, Стьопо, не перший красень на селі. Якраз — пара. Колгосп тобі свайбу організує. Хату дамо. — На Льошку глянув. — Дамо?

— Є ще одна незаселена, — Льошка відповідає.

— Отож! Чув? Хату нову дамо. З газом.

— Не потрібна вона мені, — відчайдушно заперечив німець.

— Хто? Тетянка? Чи хата? — вискочив Ласочка.

— Ні дівка, ні хата…

Голові набридло вмовляти німця, він грюкнув кулаком по столу так, що аж графинчик із водою підскочив, упав у своє крісло і постановив:

— Тоді збирайся! Поїдеш науку колупати! Нам у господарстві байдужих елементів і без тебе вистачає.

Стьопка вчепився руками у стілець, зціпив зуби і прохрипів — ледь чутно.

— Гаразд… Женюся…

Старостенко всміхнувся, руками розвів — от і добре.

— А на освіту кого писати? — спитав його районний.

Стьопка з ненавистю на Марусю зиркнув.

— А он Маруську запишіть, — голові. — Стаж мас. І женитися їй нетреба. Хай гризе науки…

Маруся від вікна на німця глянула, наче сріблом одарила.

— Ні… — каже. — Я з Рокитного не хочу…

Двісті років тому якийсь-такий чоловік зліпив у степу першу мазанку під рокитою при дорозі за десять кілометрів від тоді ще малого містечка. З того часу Рокитне так і розросталося уздовж шляху до тепер уже великого міста. Кожна нова вулиця починалася від асфальтівки і, хоч звалася Шевченківською, Червоною чи Леніна, все одно вела у степ. Старостенко новими колгоспними хатами пишався більше, ніж партизанськими подвигами.

— Вбивати — гірка наука, — казав, — а будувати — радісна.

І будував. Спочатку новими хатами спеціалістів у Рокитне заманював. Стане у степу біля новозбудованої хати, руку до лоба прикладе, у бік міста гляне.

— Коли вже та злучка буде… — салі собі про компартійні плани зближення міста і села. — Нам робочих рук не вистачає.

Злучка усе відкладалася, та попри все у степу з'явилася нова вулиця з десятком міцних цегляних будинків.

Маруся поралася по хаті й усміхалася, згадуючи, як розгубився німець, коли узнав, що мусить женитися, аж тут — Льошка на поріг. Веселий. Дружину на руки підхопив і ну кружляти.

— Та що? Що? — здивувалася.

На підлогу поставив, очі сяють.

— Ну, Марусю, готуйся… До нової хат и переїжджаємо!

— Справді? — не повірила.

— Чекай… Чекай, люба! — обійняв, до себе притис. — Усе у нас буде. Усе! І в санаторій поїдемо.

— Та не хвора я, — розсміялася.

— Тоді у парткомі путівку за кордон попрошу. У Болгарію. Як член партії.

— Ляжу тебе безпартійна.

— Тну мене… як те сонце — Посмішку сховав, брови серйозно насупив. — А що у нас на обід, жінко?!