Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

Намисто врізалося німцю в потилицю, та він не відчував болю. Як у нереальному сні намисто тягло його на підлогу на Марусю — таку перелякану й таку відважну. Розлетілася одежина, цвіркуни за вікном раптом замовкли, і весь світ став єдиною первозданною силою, допомагаючи двом юним створінням здолати незрозумілий, радісний, відчайдушний страх.

Німець раптом відчув себе неймовірно сильним. Він не розумів та й не намагався зрозуміти, звідки взялася ця велетенська сила, що змушує його діяти не полохливо, а впевнено і ніжно в одному ритмі з сердцебиттям.

Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах — сльози. Перелякався.

— Марусю. Я тебе скривдив?

— Ні, — прошепотіла.

— Кров… — перелякався ще більше.

— Так буває…

— А плачеш?..

— Отака дурна! — засміялася тихо. — Серце радіє, а я плачу…

Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув.

— Біжи, — прошепотіла. — Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався…

Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову — місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка.

— Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте — все одно втечу. Мені з Рокитного не можна — похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання — що робити з його сином.

Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами.

— Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, — пояснив дружині. — Поживе з нами трохи.

Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально — удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.

Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:

— Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися?

— Я? Із тобою? — розсміялася. — Та ти здурів, німець!

— А чого ж… — хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився.

— Що це ти? — насупилася.

— Та нічого. — Очі в землю.

— Може, ще скажеш, що не любиш мене? — Із викликом.

— Люблю, — прошепотів.

— Так чого ти оце мені тут голову морочиш?! — Маруся косами мотнула і пішла до контори. Саме секретаркою до голови колгоспу влаштувалася, дуже цим пишалася і до роботи ставилася відповідально — принаймні і на хвилину ніколи не запізнилася.

Того разу вперше і востаннє за всі роки їхнього дивного таємного роману німець насмілився вдень сказати Марусі більш ніж десять слів. Вона пішла, а він поколупав черевиком землю, схаменувся і кинувся наздоганяти.

Ох і не сподобалося ж це Марусі! Зупинилася, знищила поглядом і спитала, ніби ляпасів надавала:

— Та чого це ти, Стьопко, за мною ходиш? Ще не вистачало, щоби люди почали пліткувати!

— Чуєш, Марусько… — замовк, повітря у груди набрав. — А нащо я тобі вночі, якщо при дні…

— Що ти, німцю, плутаєш грішне з праведним. День… Він для роботи. І на небі, як хмар нема, і тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.

— Нащо ж любов по ночах ховати? Любов — то ж краса.

Гірко глянула.

— Для людей, Стьопо, краса — то кров з молоком. А ми з тобою — молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють. Розумієш?

— Ні…

— То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! — розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер — сонце.