Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

— Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я — комуніст… Мене за це…

Згасла, відвернулася. Він — з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап'ясток почервонів.

— Кажи, бо вб'ю!

— Твоя я.

— Точно?

— А ще з вищою освітою! — розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.

Злякався. Руку відпустив, цілує її.

— Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю — правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся — прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?

— Твоя я. — відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. — Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.

— А що? Буває якось інакше? — вхопився за той сумнів, як за соломину.

— Буває, — відрізала.

Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.

— Я Льошку розумію! — розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.

— Сором би мали, — дратувалася горбоноса Тетянка. — Хіба їм ночі мало?

— А онде! Пливуть наші риби! — радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п'ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав.

Глянули рокитнянці — точно! Від Марусиної хати чешуть молоді — Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде.

— Куди це вони? — захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець!

Льошка з Марусею вийшли з двору на вулицю і зупинилися.

— А то — повернемося? — Льошка хитро око мружить. От, здається, наївся за ці дні Марусі — аж через край, а тільки уявить собі її голе тіло звабливе, знову б…

Маруся краєчком вуст — та як хочеш! І — до хати. А він сміється, за руку її, до себе.

— Та добре, добре. Пройдемося! Вона байдужим оком по вулиці повела.

— Та я б і повернулася. Льошка сміється.

— Оце прямо тягнеш мене до ліжка, ненаситна. Маруся вже й голову чоловікові на плече поклала,

вже й до хати крок ступила, аж помітила — на лавці біля свого двору худий німець усівся, «Пегаса» закурив і все в землю дивиться.

— А чи пройдемося! — І потягла Льошку вулицею. Під руку підхопила, спина вигнулася, підборіддя — вище, вище…

Льошка піджака поправив — з такою жінкою не те, що вулицею пройтися не соромно, а хоч по Парижу. Йдуть, всміхаються…

— Чекай, Марусю, — Льошка дружині молодій. — Піду до німця привітаюся.

— Разом ідемо.

Німець скоріше почув кроки, ніж побачив Марусю й Льошку. Очі напружив, окуляри поправив, підвівся… Стоїть біля лавки як прибитий.

— Привіт німцям! — Льошка Стьопці долоню простягнув потис міцно. — А що це ти на нашу свайбу не прийшов?

— Був… — затягся цигаркою очі відвів. — Це вас уже не було.

— Льошка сміється, на Марусю — хазяйським оком.

— Та нас би й сьогодні не було. Я б оце ще тижнів зо два з ліжка не вставав, та жона, бач, уперлася — дайте їй по вулиці пройтися, свіжим повітрям подихати. Гак Марусю?

Мовчить Маруся. Посміхається. На німця дивиться і коралове намисто на грудях перебирає. Стьопка почервонів і опустився на лавку.

— Ну, ну… Потерпи вже. — Льошка Марусю обійняв. — Яка ти в мене гаряча… Оце покурю і підемо.

До німця нахилився.

— Дай, Стьопо, прикурити жонатому чоловіку! — Обручку німцю показує і цигаркою до нього тягнеться.

Німець зі свого недопалка попіл струсив, Льошці простягає, а сам очі долу.

— Давай, німець! Не чхай! — Льошка розпрощався зі Стьопою, зігнув руку, та на Марусю — мовляв, чіпляйся, жона, підемо вже.