— Хай! — тому Миколі вже все одно. Як загорлав: — Танець молодих. Наречений, тьху ти, жонатий чоловік Олексій Ординський та його молода дружина Маруська, тьху ти, Марія… — озирнувся. — А музика де?!

— Дай хоч поїсти, зараза! — образився баяніст Костя.

Льошка кружляв Марусю у вальсі й уже не міг приховати гордість, усе всміхався, як дурний, — тепер вона тільки його, Льошчина. Ні в кого такої красуні нема! Ні в кого! Біла сукня — хвилями, хвилями, чорні очі сяють і печуть, коси розплелися під фатою — отак би обличчям у ті коси, щоб аж у голові запаморочилося.

— Марусю…

— Тікаймо, — прошепотіла, і вони чкурнули з клубу, перш ніж Ганя з Орисею врешті домовилися, як їм рятувати молодих від надокучливих гостей.

З клубу в ніч вилетіли два щасливих птаха — Марусина біла сукня, мов ті крила тріпається, Льошчин піджак полами лопотить. Зупинилися, обійнялися — нема Рокитного, наче на небо потрапили: ніч замалювала чорним хати і подвір'я, світ у вікнах — як зірки у тій чорноті без краю. Отак би і йти по тому небу світ за очі без упину.

Маруся розсміялася, вхопила Льошку за руку.

— До мене…

— Чекай! — Розгубився не на жарт. — Марусю… Не годиться так. Жінка до чоловіка в хату повинна йти. Звичай.

— А що нам той звичай? — І в очі йому. В очі. Пече.

— Мати постіль нову постелила…

— І моя мати постелила, — знай тягне за руку.

Льошці, наче хто вила під ребра, — уперся.

— Та не піду! Село засміє, — на Марусю сердито.

«Оце погоджуся зараз — усе життя буде мене на шворці водити», — думає, на молоду дружину дивиться, і нема йому білого, нема плаття весільного, фати пишної, тільки чорне, чорне — очі, коси. І червоне — губи, намисто… На коралі глянув, аж задихнувся. Зайве воно йому. Каменюка на шиї.

Підійшла ближче, губами до Льошчиних губ припала, відірвалася.

— Як скажеш, що сам так захотів, ніхто не посміє.

— Так я не хочу, — уже непевно.

— Мене не хочеш?

— Хочу! Так хочу, що не втерплю, — шепоче, наче окріп розливає.

— Так до моєї хати ближче, — розсміялася. І побігла.

Куди вже тут думи думати та про чиїсь смішки розпатякувати. Піджака на плече закинув і — за білою фатою галопом.

І чого та румунка з ранньої весни до пізньої осені ніколи вікна не зачиняла? Хтозна. У кімнату вбігла, білу фату на підвіконня кинула і завмерла перед дзеркалом. Прохолодний вітер із двору фату розвиває, наче хто з білим прапором у полон проситься.

Всміхнулася. Плаття біле стягла. А тут і Льошка на поріг. Піджак кинув, з Марусі очей не зводить.

А вона в одній сорочині спідній — стовпом перед дзеркалом. Намисто пальцями перебирав, на Льошку в дзеркалі дивиться.

Ні! Він собі думав — інакше буде. Що оце він до кімнати зайде, а вона вже геть усе з себе скине і стоятиме посеред хати гола і прекрасна, мов грецька мармурова богиня, очі долу, чи навпаки — пектиме, але руки, руки обов'язково простягатиме до нього, наче проситиме — візьми мене, я твоя навіки, я так довго чекала на тебе, цноту берегла. А він не баритиметься! Швидко поскидає одежину, візьме її за плечі та ніжно покладе на білі простирадла, та так, щоби лице до лиця, очі в очі, а там… Невелика наука.

Маруся стояла перед дзеркалом і дивилася на Льошчине віддзеркалення. «Мабуть, хоче, щоб я допоміг їй роздягнутися», — промайнуло в голові молодого. Льошка проковтнув хвилювання і ступив до Марусі на крок. Став за її спиною, руки на плечі поклав і обережно спустив тонкі лямки комбінації.

Маруся напружилася, в очах з'явився лихий вогник. Льошку за руку цап — стій! І мовчить же! Сказала б, як хоче, він би…

— Марусю… — хрипко.

Від дзеркала до Льошки крутнулася, за краватку смугасту як смиконе — до себе.

— Мовчи, — шепоче і рве на ньому ту одежину. І — геть її! Геть!

— Мару… — аж застогнав від жадання, руки до неї тягне, а вона їх відштовхує та далі, далі…