Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

Маруся мовчки взяла чоловіка під руку, і молоді пішли до клубу. Стьопа тільки й бачив, що їхні ноги, бо голови не підвів. Як уже далеченько відійшли, німець якось незграбно підвівся з лавки, кинув недопалок під ноги і мовчки поплентався до свого двору. Біля хати зупинився, дістав з кишені цукерку і викинув геть.

— Не знадобиться, — пробурмотів.

Сів на ґанку. І знову закурив.

«Помру я без неї, — подумав спокійно і гірко. — До неї тепер не підступитися». Чогось згадався покійний батько, якого рокитнянські баби все за вдів сватали, а він плював їм під ноги, мовляв, та відчепіться вже, і одне товк, що була вже в нього жінка — Ксанка. «І нащо мені нова жінка, коли я стару забути не можу?» — не розумів каліка.

«Помру я без неї», — знову спало на думку. Таткові хоч пожилося з мамою, а йому… Що — йому? Ночі.

Їм років по дванадцять було, коли однієї літньої ночі німець як завжди без надій і сподівань приніс цукерку, поклав на підвіконня відчиненого Марусиного вікна і вже хотів чкурнути, бо наївно вірив, що Маруся не здогадується, хто то з ночі в ніч стільки років тягає їй солодощі, як з відчиненого вікна визирнула дівчинка. Німець утік би, та на тонкій шиї в місячному світлі побачив червоне намисто і чогось став як дурний, закліпав очима, тільки й того, що за вишню у дворі сховався.

— Німець… Це ти? — почув тихий шепіт від вікна.

«Ну все! Задражнить!» — перелякався і таки взявся тікати, та ноги самі понесли до вікна.

— Привіт, Марусько, — буркнув, окуляри поправив. — А я оце на ставок йду… По рибу… Дай, думаю, по дорозі вишень натрушу в Маруськи У вас вишні величенькі, — замовк. — А ти чого не спиш? Спи вже. Онде ніч надворі.

— Звісно, ніч, — шепоче. — А вночі дівчину зірка зігріває…

— Як це? — не зрозумів.

— Лізь у вікно, — наказала.

— Нащо? — перелякався.

— Бо одна дівчина на зірку дивиться і край, друга до неї тягнеться, а третя до себе манить…

Стьопка заліз через вікно у кімнату, од страху і незрозумілого хвилювання присів під вікном. Маруся присіла поруч і прошепотіла:

— Оце, німцю, дивись мені! Як на іншу глянеш — всі твої цукерки так тобі в пику й полетять.

— Та не гляну, — зашарівся.

— Клянися!

— Щоби мене на шматки розірвало!

— Що це за клятва така дурна?!

— Сама дурна! У мене маму гранатою розірвало.

— Добре. Хай тебе розірве на шматки! — погодилася.

— Та не розірве, — захвилювався, окуляри зняв, дмухає на те скло, щоби бачити краще, а воно, мабуть, не у склі справа. Підвівся. — То я піду?

Маруся щось там собі покумекала, навпроти німця стала, очі заплющила.

— Можеш поцілувати. Та тільки один раз.

— Добре. — розгубився, губи склав, Марусиної щоки ледь торкнувся, відсахнувся.

Дівчинка очі розплющила, брови сердито звела, мовляв, що це робиш, дурнику?!

— Тепер я, — серйозно.

Плечиком повела, підборіддя — вище, до німця підступилася і просто в губи — цьом! Поцілувала і вуст не відняла. У Стьопчиній голові — десять дзвонарів і дудар із дудкою, та всі разом — як заграли! І світ перевернувся. Руками ворухнув… На місці… Не відібрало… Здригнувся, Марусю обійняв, вуста близькі цілує, як може, а одного хочеться — бігти світ за очі, сховатися від усіх, і від Марусі — теж, і — плакати від несподіваного і неймовірного щастя.

Маруся Стьопку за плечі взяла, відсторонила.

— Годі… Тепер йди…

— Марусько, я тебе люблю, — прошепотів відчайдушно.

— Дивись мені! Люби! — наказала.

У сусідній кімнатці уві сні зітхнула Орися. Німець перелякався до смерті й вискочив у вікно. Скільки разів пізніше він отак плигав у нічну темряву Марусиного двору? І не згадати тепер.