— Не знаю я, хто там що кому шепотів. Голова велів вибирати — чи в інститут їхати, чи женитися. Мені краще женитися…

— Що?! — бібліотекарка вухам не повірила. — Ти відмовився від навчання заради мене? Бути цього не може!

— Діти, пішли до хати, — прийшов до тями Тарас Петрович. — У мене ще є тост.

— Не хочеш, не виходь за мене… — Німець розчув щось вороже і чуже у Тетянчиному голосі, потис руку Тарасу Петровичу. — Піду я…

— Йди! Хоч зовсім пропади! — у розпачі вигукнула бібліотекарка і кинулася до хати.

Уже пізно ввечері, коли Тарас Петрович, виконавши улюблену програму на всі сто, солодко хропів на дивані, Ніна Іванівна запитала дочку:

— Так і сказав?

— Так і сказав: «Не поїхав навчатися, щоб з тобою оженитися».

— 1 чого ж ти тоді тут сидиш? — сполошилася мати.

— А що мені тепер робити? Образила я його. Намолола чортзна-чого!

— Навіщо?!

— Горілка! — Тетянка їй плачеться. — Три чарки випила, щоб оце батько його без мене до хряка не потяг. І все, про що сумніви мала, на язик скочило!

Ніна Іванівна налила склянку розсолу, поставила перед донькою і наказала:

— Пий і йди!

— Куди?

— До нього.

— А що я йому скажу?

— Та вже досить вам говорити! Набалакалися сьогодні за все! І за моряків, і за жінок, і за хряка, трясця матері! Роби уже щось, бо отак і просидиш до старості.

Гіркі слова повернули бібліотекарці рішучість. Вона перекинула склянку розсолу і пішла до дверей.

— Мамо! Як до ранку не повернуся, значить — чи заміж виходжу, чи втопилася!

— З Богом, доню! — благословила доньку вчителька.

На вулиці уже геть стемніло. Стьопка сидів на лавці та смалив «Пегаса». Тетянка, хитаючись, підійшла, дихнула на німця розсолом і гаряче завірила:

— Німець! Бери мене у жони! Я тебе так любитиму, як тебе ніхто й ніколи любити не буде! — І додала: — А горілку я оце через тебе вперше у житті випила.

— Та не повірю, — озвався Стьопка. Цигарку кинув, на Марусин двір зиркнув — нема нікого і вікно зачинене.

— Щоб я… — схлипнула. — Вино домашнє можу… А горілки — ні.

— Та добре, — знизав плечима. — Оженимося. Старостенко обіцяв свайбу організувати.

Бібліотекарка схлипнула сильніше і припала до німця. Зі степу до Орисиної хати йшли Маруся і Льошка. Легкі, ніби пурхають над землею. Льошка уже дійшов до порога, глянув на вулицю і всміхнувся:

— Дивись, Марусю, яким дисциплінованим німець виявився: наказав йому Старостенко з горбоносою оженитися, він — як піонер!

Маруся побачила Стьопку з Тетянкою на лавці, зітхнула:

— Та, може, хоч це допоможе.

— Ти про що? — не зрозумів Льошка. От завжди Маруся загадки йому загадує.

— Змерзла я щось, — відповіла Маруся, — аж до серця холодно, — до Льошки притулилася. — Треба буде вікно на ніч зачиняти.

Старостенко слова дотримав. І хоч як Тетянин батько його не переконував, що і сам у змозі єдиній доньці гарне весілля влаштувати, голова велів йому мовчати і постановив:

— Та з тобою, Тарасе, усе зрозуміло. А у Степана батьків Бог до себе прибрав. Мати у війну на гранаті підірвалася, Барбуляк-каліка після неї недовго пожив. Хлопець сам, як той будяк, ріс. Так що йому тепер — наче сироті оце одружуватися? Сам поруч із ним на батьківське місце за столом сяду. Як не як, а усі ці роки я йому за опікуна був, і зараз не відмовлюся, зроблю хлопцю гарне весілля. А ти допоможеш. Крапка.

Спочатку хотіли у клубі розгулятися, та до Рокитного саме цирк приїхав, і Тарас Петрович з хлопцями з току за день розчистили захаращене Стьопчине подвір'я і побудували на ньому справжнє весільне шатро з брезентовим тентом. Німець і сам допомагав, навіть подобалося йому це, бо усе підправляв за хлопцями, а ті жартували:

— Та ти, Стьопко, уїдливий, наче і справді німець.

— Один раз женюся, — бурмотів у відповідь.