Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

— Важі! Мені, Сьомо, гарантії потрібні! Я так ризикую не задля твоєї успішної кар'єри, — замовк, зметикував. — Хоча я радий, що це тобі допоможе. Може, і ти мені потім якось допоможеш.

Сьомка перехилив ще одну чарку для хоробрості й зателефонував Важі Чараташвілі.

— Дідько! Дідько! — верещав од захвату кілька хвилин по тому, коли обережно поклав слухавку на телефонний апарат і забігав по вітальні. — Льоха! Важа сказав — це так вчасно! У них комісія… їм треба… Для статистики…

— Сьомо! Зупинись і кажи конкретно. Що зроблять?

—їдуть! Уже їдуть! По обіді заберуть. Мені веліли з компроматом… в обласне управління! — потер долоні. — Льоха! Я поїхав! — Зупинився. — А… як же ти? Ти ж хотів… З Рокитного?

Льошка хижо всміхнувся.

— А нащо мені тепер з Рокитного їхати? Немає причин! Я, Сьомо, у Рокитному — цар.

— Ти… того… — Сьомка замислився. — Зі мною поїдеш. Свідчення напишеш. Повір мені! Тебе потім та бомажка сто разів прикриє.

— Поїхали! Не хочу навіть поглядом з тою тварюкою зустрічатися. Хай його заберуть, потім повернуся.

Хотіли ще випити — за успіх діла, — та передумали. Нащо обласних КДБшників запахом лякати? З тим і рушили в область.

Тетянці так цікаво було побачити, з яким настроєм Стьопка повернеться додому, що вона й не думала лягати. Тинялася по хаті, мов заведена, визирала у вікно і навіть малювала в уяві моторошні картинки знущань, яких зазнає Барбуляк від міцного та грубого голови, та коли німець зашкрябався біля дверей і вона відчинила, лють і зловтіха випарувалися, залишивши розгубленість, страх, жалість і навіть співчуття, бо впізнати Стьопку було майже неможливо: лице перетворилося на суцільне синьо-червоне місиво, зламана рука набрякла і теж посиніла. І замість «Як риболовля, чоловіче?!», Тетянка простогнала:

— Господи! Та хіба ж так можна?!

Підхопила чоловіка і потягла в хату. Вклала на диван, крутнулася — компрес, трави заварити, «анальгіну» пошукати, йоду, бинтів…

— Потерпи, Стьопочко! — ледь не втрачала свідомість од страху, обробляючи перекисом рани на обличчі німця. — Тільки до ранку потерпи. Вранці попрошу в батька машину і відвезу тебе у район.

— Руку… Руку треба… — просипів німець.

— Що? Що «руку»?

— Гілку яку знайди… До руки прикріпити треба… Зламана…

— Зараз, зараз…

Від ящика планку дерев'яну відламала, бинтами до Стьопчиної руки прикрутила.

— Як же це… — лізла з язика цікавість, та бібліотекарка схаменулась. Потім усе чисто дізнається. Нікуди німець не дінеться. Хай краще оклигає швидше, бо троє дітей, то справа марудна.

— До батька ранком не біжи, — ледь чутно попросив Стьопка. — Не поїду до району. І тут на ноги стану.

— Добре, добре… — квапливо відповіла. — Може, чаю тобі якогось зігріти? Бо ще застудишся на додаток до всього…

— Все одно… Нічого не хочу, — відповів німець, і Тетянці здалося, що з набряклого ока потекла червона, мов кров, сльоза.

Бібліотекарці враз настрій змінився. Оце, виходить, вона навколо нього крутиться, а він — «Нічого не хочу!» Бидло невдячне! Мало йому голова відвісив! Тетянка манірно склала руки на животі й уже зовсім без співчуття запитала:

— А окуляри де дів? Нічого ж не бачиш, як той кріт! Де окуляри? Кажи, де загубив, — піду пошукаю…

— Все одно… — відповів німець і заплющив очі.

Тетянка насупилася ще більше і глянула на годинник — треба ж знати, скільки часу вона витратила на дурні очікування, а могла б поспати. На годиннику — п'ята ранку. У цей час рокитнянський голова вже стукав у двері Сьоми Григор'єва.

— Сказала, що не відчинятиму бібліотеку, так воно й обернулося, — пробурмотіла бібліотекарка сама собі. — Не піду на роботу. У мене поважна причина — чоловік захворів, — потягнулася, позіхнула. — П'ятниця взагалі — день спокійний.

Прилягти хотіла, та спершу накрила німця ковдрою по самі вуха — щоби не лякав вранці дітей своєю синьо-червоною пикою. Турботлива жіночка.