Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

І що він їй розповісти може? Що Надійка і Любаня серце зігрівають? Що Ларка, як у Рокитне з міста заскочить, то обцілує неголені щоки, свого малого на руки кине — бався, батьку, з онучком Степанчиком!

Ні. Не може німець Марусі цього розказувати, бо така самотня лишилася, що серце крається.

— Е-е, Марусю! — зітхне. — Нема новин. Тобі ж про буряки нецікаво?

— Нецікаво, — скаже. І — кам'яніє. Німець і без окулярів бачить — кам'яніє, наче життя з неї — по краплі у пісок.

Раз вночі під вікном став. Маруся до нього нахилилася.

— Не ходи більше, — мовила тоскно. — Одній мені треба побути…

— Нащо одній? — перелякався німець. — Дозволь хоч іноді…

— Як потрібний будеш, покличу, — відрізала.

Зачинила вікно, наче повітря забрала. Надворі дев'яносто п'ятий вирував. Як сів з тої пори німець на лавку біля свого двору, так і прилип — усе виглядав, коли віконце відчиниться.

Сім років чекав.

Розділ 4

Румунка і німець. Ніч

Рокитнянці не знали, як усі ці роки жила Маруся.

— Може, померла? — ставали під хвірткою, у вікна заглядали.

— Не померла, — переконувала беручка онука діда Нечая Галька. — Я у тітки Марусі щодня яйця на продаж беру. І сьогодні зранку забігала.

— А чого ж не вийде на вулицю ніколи? — дивувалися баби.

— Каже, справ у хаті повно, — доповідала Галька, і врешті всі звикли до Марусиного відлюдництва і навіть забули б зовсім, та поштарка тітка Дуся раз на місяць приносила до Марусиної хати пенсійні копійки, тож переконувалися — жива.

Проте неправда, що Маруся зовсім не виходила з хати: поралася біля курей, вимітала листя з двору і навіть забила стару дірку в огорожі. А ще — дивилася на лавку біля Стьопчиної хати, бо звикла, як до ранкового сонця, що сидить німець як прив'язаний, чекає…

«І що нам той день? — дивилася на Стьопку здалеку, гортала сумні думки. — Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні… Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпуститися вночі. Тільки — дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя».

Дев'ятого травня дві тисячі другого року, коли бузковий кущ так рясно вкрився квітом, що й зеленого листя не видно, Маруся прокинулася, сіла на постелі і сказала так само байдуже, як колись Орися:

— Сьогодні…

Встала. Вбралася. Підійшла до дзеркала і поправила на шиї важке коралове намисто. До вікна. Глянула — сидить німець на лавці, цигаркою смалить. До дверей крок зробила і зойкнула — не йдуть ноги, не несуть з хати. Здивувалася, брови звела — та треба, треба їй на вулицю! Ще крок до дверей — аж викручує ноги.

Зітхнула роздратовано, мовляв, а мати, як помирала, так усе казала, щоби Маруся Юркові ноги тренувала, щоби сильними були. І хіба врятували б хлопця ноги на тому ставку? Не врятували б. А от їй, Марусі, зараз так потрібні сильні ноги. Бо треба їй з хати.

Знайшла палицю, сперлася на неї і, долаючи біль, посунула до дверей.