Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

Німець замислився про дурне. Сидів на лавці, курив «Пегаса», дивився у землю і думав, що якби Ларочка відпускала б свого рудого сина Степана до нього, діда, частіше, то він би оце не тільки узнав від онука про комп'ютери, презервативи і нові двигуни, що працюють від якихось кнопок у салоні авта, а педаль зчеплення їм не потрібна. Ні, він і сам Степану розповів би, що коноплі, якими онукові друзі вихваляються, як дурні ступами, у Рокитному колись тільки корови жерли, потім казилися і, як не виблюють ту гидоту до останку, помирали. Чи, приміром, про ховрахові нори у степу, бо знає, як ховрахів з тих нір викурювати. Чи про оленів, яких онук бачив тільки на картинках…

Німець спробував згадати ще щось корисне для онука, підвів голову і завмер — по вулиці важко сунула Маруся. Спиралася на палицю, із зусиллям робила крок, зупинялася і, зціпивши зуби, знову робила крок.

Німець був підхопився — допомогти.

Обпекла поглядом.

Німець прилип до лавки. Очей з Марусі не зводить.

Маруся порівнялася з лавкою, зупинилася, глянула на Стьопку, тремтячою рукою поправила намисто. Німець задихнувся і опустив голову. Невже?! Маруся відвела очі і важко пішла далі. Ще кілька кроків зробила, повернула назад, до хати, і німець зрозумів — тільки заради нього виходила.

Маруся йшла до свого двору. Німець дивився услід, а перед очима — мале дівча шестирічне… Важке намисто коралове по животі хльоскає, а дівча обертається та все на малого Стьопку зиркає. А він, як теля мале, вже за нею йде і окулярики зі зламаною дужкою на носі поправляє, хоча хотів до клубу бігти, бо дев'ятого травня у клубі концерт та кіно про війну… Сьогодні теж — дев'яте травня. П'ятдесят два роки промайнули. Як зрозумів — аж злякався.

Ледь ночі дочекався. Поголився. Цукерку в кишеню вкинув.

— Куди?

Тетяна звикла, що німець тепер ночами нікуди не ходив, і хоч якось спробувала дізнатися: «Що? Минуло кохання? Зів'яли помідори?», чоловік так на неї зиркнув, що махнула рукою — а чорти б вас побрали!

А тут… Подивіться на нього! Поголився. Розцвів, як старий будяк.

— Не чіпай мене, жінко, — попросив незвично жалібно.

Тетянка відчепилася. «Ой-йой, як зранку, так і до останку, — подумала. — Все одно до мене вернеться. Діти ж сюди їдуть! І Ларка з чоловіком та малим, і близнючки, як з інституту в Рокитне навідуються». Знала німцеву слабину.

Стьопка вийшов за огорожу і зупинився — вулицею сунула хмільна молодіжна ватага і горлала: «Этот День Победы! Порохом пропах! Это праздник…»

Чогось маму згадав, яку тільки на жовтій фотокартці бачив, батька-каліку. «Що ви про те знаєте? — подумав гірко і опустився на лавку. — Покурю поки», — вирішив.

Десь на другу ночі село затихло. Німець підвівся і пішов до Марусиного двору. Визирнув з-за квітучого бузкового куща — відчинене віконце. До двору крок зробив — як стрільне у попереку.

— От йо… — скривився. За поперек вхопився і, вже ледь стримуючи біль, зробив ще один крок.

Маруся стояла біля відчиненого вікна. Пряма, як струна, чорні коси сивина не пофарбувала, очі пекучі сяють, на високих грудях — намисто червоне.

Німець ледь дійшов до вікна, дихалку забило.

— Марусю… — сказав, як відхекався. — Марусю… Чуєш? Можна я через двері увійду? Бо щось воно… стрільнуло. Не зможу через вікно… Марусю! Чуєш?

Мовчить Маруся. Притисла руку до грудей, нахилилася вперед. З вікна. До німця.

Він насторожився: може, щось сказати хоче? Руку до неї простягнув.

Маруся сполотніла, хитнулася…

Німець хотів підхопити її, підтримати, та Маруся раптом впала назад, у кімнату, і німець встиг вхопитися лише за червоне коралове намисто. Нитка дзизнула і розірвалася. Важкі червоні намистинки розлетілися світ за очі. У німця в руках лишилася лише гола нитка з однією червоною намистинкою, що якимсь дивом затрималася на нитці.