Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

Я згадую батька, думаю, чи встигну відчути біль, хоча навряд чи біль від зіткнення дошкулить дужче за страх, що пропікав вогнем протягом ночі, переймаюся, щоб ненароком не зачепити автомобіль на тротуарі перед готелем, і водночас усвідомлюю, що все це не те – це не має значення. Найбільша проблема полягає в тому, що я так і не зрозумів, коли все почалося. Півночі я пролежав у обставленому класичними меблями номері, міркуючи, як усе склалося б, якби три місяці тому я відхилив пропозицію Лізи Джин Торнтон і відмовився вирушити до Америки. Або якби змирився з діагнозом Паламара та почав давати сину «Фінлепсин ретард». Чи це щось змінило б? Не знаю. І це дратує. Звісно, тепер уже пізно, час не повернути назад, але я без вагань продав би душу дияволові, щоби дізнатися, коли – і з чого – все почалося. Адже тоді я зміг би втямити, де вчинив не так. Чи уявив – просто помріяв би, – що зробив би, щоб урятувати сім’ю й уникнути багна, в яке мене затягнуло впродовж останніх п’яти років.

Розумієте?

Бо я не зробив нічого поганого! Я не зробив нічого неправильного!

І все ж я тут.

Хочете знати чому? Це довга історія. Історія, сповнена малопомітних і, на перший погляд, неістотних деталей (лише тепер, із величезним запізненням, я осягнув, якими вони були вагомими). Утім, навіть збагнувши, у що сплітаються ці нібито несуттєві деталі, навряд чи ви повірите, що людина може покінчити життя самогубством через сновидіння. Майже напевно, що не повірите. Що не дивно. Два дні тому я б сам не повірив. Але іронія якраз і полягає в тому, що я маю намір вистрибнути з вікна через сон, який побачив у літаку під час перельоту з Орландо[2] до Балтимора.

Гаразд, визнаю, я вагаюсь. І мені страшно. От тільки я боюся не того, що чекає внизу. Я не тремчу перед смертю. Мене до помутніння в очах лякає думка про те, що мій учинок – цей стрибок – нічого не вирішить. Що пролетівши півсотні метрів і роздовбавши череп об асфальт, я не провалюсь у пітьму та не втечу від того, що прийшло до мене вві сні на борту того клятого «Боїнга». Бо, врешті-решт, мій батько помилявся: у світі точно є речі, які ти не здатен контролювати, але які ніколи, нізащо не захочуть лишити тебе осторонь.

Частина 1

Сон – то в дітей якась зона бойових дій. Надто коли вони зовсім малі. Син моєї подруги собі пальці в очі пхав, тільки б не засинати. Серйозно.

Майкл Маршалл. Непрохані

Інкубація – прихований період хвороби від моменту зараження до появи перших ознак захворювання.

Словник української мови в 11 томах

1

З чого почати?

Ця історія не про мого батька. І не про мене теж.

Теодор з’явився на світ пізнього вечора у четвер 15 липня 2010-го у Рівненському пологовому будинку № 2. Зріст – 49 сантиметрів, вага – 3 кілограми 900 грамів, нормальний, здоровий козарлюга з голосом, від якого, за словами акушерки, у відділенні попрогиналися вікна та розплавилося кілька дверних ручок.

Єву, мою дружину, завезли до пологового відділення напередодні – в середу, а перейми почалися у четвер уранці. Четвер видався погожим – сухий, безвітряний і зовсім не спекотний, – щоправда, на погоду я зважав найменше. Від хвилювання почувався наче людина, яка ступає на борт літака: ніби нема про що непокоїтися, але від усвідомлення власної безпорадності тіло раз у раз пересмикувалося, немов у пропасниці. Я просидів у пологовому будинку з 8:30 ранку до народження Теодора, проте на самі пологи не потрапив. Не тому, що не дозволив лікар. Я мав у що перевдягнутися та міг би зайти до операційної, однак Єва не захотіла, щоб я бачив, як вона народжує.