Лазарит - Симона Вилар (2013)

Зі стін фортеці досі стежили за тим, що відбувається, але втручатися не поспішали. Сера Обрі вже можна було вважати небіжчиком. Мартін бачив, як Ейрік, на мить покинувши Йосипа, почав був розвертати коня, але, вочевидь, у голову йому прийшла така ж думка, і він змінив рішення.

Інакше повівся Йосип. Озирнувшись і помітивши, що англійця ось-ось схоплять газизи, молодий єврей наказав щось своїм людям, вони розвернулися, натягуючи на ходу луки, і дюжина стріл збавила завзяття розбійників.

Вершники, що прямували до сера Обрі, притримали коней, аж раптом показався ще один мул із вантажем. Сер Обрі, закинувши на плече зняту з пораненого мула сакви й дико роззираючись, кинувся ловити свого коня, який устиг відійти від господаря на солідну відстань.

Троє чи четверо газизів були вже зовсім близько від лорда. Сер Обрі позадкував, вихопив із піхов меч, але новий град стріл Йосипових лучників відігнав напосілих на нього вершників кроків на сто. Проте вже наступної миті один із них опинився біля англійця і, вимахуючи шаблею, вихором налетів на нього.

Сер Обрі відскочив, ухилився й зашарпався між газизами, які його оточили, саква полетіла в куряву, але тепер уже було не до неї.

«Зараз котрийсь із газизів обів’є його горлянку арканом і потягне за собою», – подумав Мартін. Саме так і чинять тюркські кіннотники, не маючи змоги підступитися до ворога на довжину клинка. Він не міг зрозуміти причини божевільної відваги англійця, але знав: через якусь мить він збагне, що для нього все скінчено.

Та раптом у воротах фортеці з’явився загін закутих у панцир ромейських воїнів. Їх було не так уже й багато, але катафрактарії[84] – грізні вояки. Тому легко озброєні газизи, які вже заграбастали значну частину здобичі, вирішили без потреби не зв’язуватися з важкою імперською артилерією.

Один із них, схилившись із сідла на ходу, підхопив покинуті Обрі бесаги. І, вкотре здивувавши Мартіна, англієць рвонувся за ним, люто розмахуючи мечем і волаючи так, ніби сподівався відбити все добро. Коли грабіжник усе ж почав віддалятися, сер Обрі в безсилому відчаї метнув йому навздогін меч.

Мартіна це потішило. Що за скарби були в тих бесагах, якщо задля них Обрі ризикував життям?

Про це він довідався згодом, коли всі вони вже перебували у фортеці і тамтешні жінки напували врятованих чужоземців холодною водою. Обрі напоїли першим; ледь оговтавшись, він почав кликати дружину.

Леді Джоанна підійшла й кілька секунд удивлялась у його спотворене відчаєм обличчя. Помітивши в чоловіка на очах сльози, поклала долоні на його сколошкану, засипану пилом голову.

– Ах, Джоанно, що ж тепер робити? – схлипнув Обрі. – Адже там залишилися всі наші прикраси, і мій пасок із бурштином, і твої сережки ромейської роботи, і той розкішний плащ, підбитий соболем, що коштував цілого статку!..

– Нащо тобі хутряний плащ на Святій землі, Обрі? – спокійно запитала в нього дружина. – Кажуть, там завжди гаряче.

Лорд рвучко вивільнився з її обіймів.

– Ти нічогісінько не тямиш! Тобі все це здається несуттєвим, бо змалечку ти звикла до непомірних розкошів. А я… мені довелося заплатити такі гроші! І як ти постанеш перед очима свого могутнього брата без сережок з опалами і золотих брошок? Ти й гадки не маєш, який жалюгідний і жебракуватий матимеш вигляд!..

Леді Джоанна відвернулася й мовчки пішла геть.

Обрі й далі нерухомо сидів біля стіни, схиливши голову на руки.

Покинувши лорда, Мартін пішов до Йосипа, який розмовляв зі своїми воїнами. Молодий єврей вочевидь був ними задоволений, вихваляв їхню влучність і самовладання, дякував за порятунок життя попутника.

– Ти добра людина, Йосипе, – зауважив Мартін. – Але занадто простодушний. Що тобі до цього захланного, заїдливого чужоземця? Повір, коли він різав твоїх одноплеменців у Бері-Сент-Едмундсі в Англії, йому й на думку не спадало їх пожаліти.