Лазарит - Симона Вилар (2013)

Саме тоді Річард викликав її до себе й довго та похмуро слухав, як кузина, ридаючи та заламуючи руки, присягалася, що вона не була близька з Філіпом, і що Капетінг повівся з нею не як лицар, а як останній селюк із майданною дівкою.

– Ти мусиш звідси поїхати, – промовив нарешті Річард. – Дама, яку мої воїни шанували мало не як небесну покровительку, не може давати підстав для брудних пліток.

І Річард відрядив їх з Обрі з місією в Угорщину. Усе минулося і зовні мало майже пристойний вигляд, але Джоанна соромилася себе й часом думала: а що якби тоді на звуки боротьби не з’явився абат і Філіп не відпустив би її? Чи здалася б вона?

Джоанна ненавиділа себе за слабкість, за млосний тілесний голод, який часом охоплював усе її єство, і в такі моменти вона була особливо ніжною та поступливою з чоловіком. Річард подбав про те, щоб він нічого не запідозрив. Обрі ж негайно скористався зі зміни її настрою, аби заволодіти грішми, що вони отримували їх з векселів храмників. Але й це не зменшило його скупості: часом навіть за холодів вони ночували просто неба, коли поряд були заїжджі двори, котрі Обрі вважав занадто дорогими.

Джоанна не заперечувала йому ні в чому і надавала чоловікові свій гаманець за першої ж вимоги. Лише стосовно одного Обрі де Рінель не тремтів і поводився майже як марнотратник: коли йшлося про нього самого. Так він раптом – ні сіло ані впало – купив у якогось торговця плащ, підбитий коштовними соболями, витративши на це багато грошей. Джоанна й тоді змовчала, але втрутився Дроґо, вимагаючи доручити йому кошти, надані королем Річардом на їхню поїздку, оскільки саме він провадить усі розрахунки за продовольство, корм для коней і решту всього, що необхідне в дорозі.

Сер Обрі розлютився, вхопився за меч, і вони мало не зчепилися. Але на бік Дроґо стали всі їхні люди, і лордові, врешті-решт, довелося змиритися. Незабаром вони прибули до двору короля Бели Угорського, де їм відвели розкішні покої та пристойно утримували, що викликало в Обрі цілковитий захват.

В Угорщині вони пробули більшу частину зими. Джоанна не сподівалася, що ця країна така багата і що угорська знать оточує себе мало не ромейською розкішшю. Придворні звички формувала дружина короля Бели – Маргарита Французька, і після виснажливих мандрів Джоанна знову опинилася у своїй стихії. Вона співала, насолоджувалася музикою і танцями, відвідувала турніри, забивала памороки угорським лицарям, вони змагалися на її честь, а вона нагороджувала переможців.

Обрі, здавалося, лестило те, яке враження вона справляла при дворі. Лише згодом Джоанна довідалася, що благовірний за право прогулятися з нею верхи, потанцювати чи сісти біля неї на бенкеті вимагав від її шанувальників подарунки. Зрештою, серед придворних поширилися чутки, що за солідний куш лорд готовий навіть поступитися місцем на ложі. Саме тоді королева Маргарита делікатно натякнула: їм обом слід покинути королівську резиденцію в Естергомі.

Обрі зробив винною в усьому Джоанну. Мовляв, вона так розкуто поводилася при дворі, що їм не вдалося виконати доручення Річарда вмовити короля Белу взяти участь у хрестовому поході. Формально погодившись, угорський правитель так нічого й не зробив, щоб приєднатися до війська паладинів.

Коли сер Обрі та леді Джоанна – кузина короля Річарда – прибули в Константинополь, їм запропонувала свою гостинність імператриця-вдова Агнесса. Але тривало це недовго, хоча Обрі, вочевидь, не квапився на Святу землю. Однак він так надокучав імператриці, виканючуючи подаяння, що Джоанна полегшено зітхнула, коли за наказом імператора їм довелося поїхати зі столиці.