Лазарит - Симона Вилар (2013)

Замість відповіді Мартін кинув буланому на спину сідло й поверх нього глянув на молоду жінку, подарувавши їй одну з найчарівливіших усмішок, на які лише був здатен.

– Думаю, вам, мадам, не варто нічого боятися, поки поруч я!

У цій репліці відчувалися виклик і насмішка.

Леді Джоанна негайно відповіла йому, заявивши: вона таки справді не подумала, що її попутник – лицар ордену Святого Івана, воїнів якого вважають найкращими в християнському світі. За винятком, хіба, тамплієрів – лукаво додала вона й відразу взялася вміло сідлати свою гніду кобилку, зазвичай обходячись без допомоги конюха чи слуг. Хоч леді й була високородною особою, але поводитися з кіньми, безперечно, вміла.

Вони проїхали зо дві милі дорогою до віддалених пагорбів і гаїв, за якими невдовзі показалися пласкі черепичні дахи невеличкого селища й скромна баня сільської церкви. Джоанна не відставала від лицаря ні на крок, але він і не намагався обігнати супутницю. Впевнена посадка, здатність злитися з конем в одне ціле, спритність леді Джоанни змусили Мартіна мимоволі замилуватися нею. Невдовзі вони дісталися ущелини, в якій струменіла невелика річечка, але їхати далі Мартін не наважився – з ним була жінка. Сабір докладно змалював йому околиці, але про те, що розташовано за ущелиною, не знав і сарацин.

У фортецю коні вершників поверталися кроком. Мартін і Джоанна вели неквапну розмову.

Лицареві Джоанна видалась приємною і доволі щирою: у селищі їй будь-що захотілося скуштувати місцевого меду; вона їла його зі свіжоспеченим коржем, забруднивши руки й обличчя і сама ж із цього сміючись. Від отари, що паслася неподалік, відділилося чорне козеня й, жалісно мекаючи, потрусило їм назустріч. Джоанна почала кликати його таким самим жалісним меканням, аж поки воно не побігло за її кобилою. Як мешканку півночі жінку дивували достиглі у квітні помаранчі та всіяна опалими цитринами земля під вічнозеленими деревами – точнісінько так, як у серпні в Англії опадають яблука з яблуневих гілок. Леді Джоанна захоплювалася багатством і достатком цього краю, зауваживши: немає нічого дивного, що сельджуки так люто прагнуть його відвоювати. І, схоже, не вгамуються, поки не досягнуть своєї мети.

Мартін вирішив не обговорювати цієї теми, заявивши: оскільки землі належать Ромейській імперії, то ромеї самі мають приборкувати апетити тюрків, які в цих краях утвердили свій султанат.

Коли ж мова зайшла про його власну персону, лицареві довелося непросто.

– Мені казали, що родом ви з Намюра, – несподівано звернулася до нього англійка. – Отже, ви фламандець, сер лицарю?

Мартін гадки не мав, де народився справжній госпітальєр Мартін д’Ане, тому відповів, що він не фламандець, а француз і до вступу в орден жив у замку Моен.

– Але ви не схожі на француза, – зауважила співрозмовниця. – Замок Моен, кажете? Ніколи про нього не чула.

– Це неподалік від Ардеша в Пікардії.

– Мені це ні про що не говорить. Я там не була.

– А ви багато мандрували?

– Останній рік – так. Мені подобаються нові місця й люди, їхні характери та звички.

Лицар не хотів заглиблюватися у власне «минуле»: чим менше англійка знатиме про нього, тим легше йому потім зникнути, а їй нічого буде розповісти про оманливого госпітальєра своєму могутньому братові. Тому він не відповів і на запитання, чи бував у Святій землі.

Джоанна, помітивши, що її попутник став стриманіший у словах, вирішила: мабуть, орденський статут передбачає потайливість і забуття свого минулого. Але статут статутом, а на її ніжки в стременах лицар вперто поглядає і не без задоволення. Безшлюбність, бідність і послух! Чи можливо дотриматися цих обітниць, хоч би яка міцна була віра? От і маємо, що всі ці гордовиті паладини – звичайні чоловіки, вимордувані тривалим утриманням…