Лазарит - Симона Вилар (2013)

– А чи можна знайти в цих диких горах якесь пристановище? – поцікавився він через певний час.

Мартін глянув на лорда, приязно всміхаючись.

– Ми вчинимо за прикладом перших пілігримів – заночуємо просто неба. Хіба може це зашкодити такому воїнові, як ви?

Обрі вирішив промовчати. Йому здалося, що лицар насміхається.

За кожної нагоди Мартін тренувався зі зброєю. Так було й напередодні. Спершу він викликав Ейріка, який, фехтуючи відразу двома мечами, почав відтісняти лицаря, що спричинило загальний захват. Проте Мартін так добре вивчив манеру бою рудоволосого велетня, що передбачав усі його випади й підступні удари. Значно цікавіше було тренуватися із Сабіром – вертлявим і геть непередбачуваним.

Але зараз не час було показувати попутникам, який блискучий боєць цей сарацин, тому Мартін запропонував серу Обрі вступити у двобій. Як же здивувався удаваний госпітальєр, коли з другого удару йому вдалося обеззброїти славетного турнірного бійця. Невже перед ним переможець знаного турніру у Віндзорі, котрий колись завоював своїм мистецтвом прихильність леді Джоанни та її батька?

Мартін подумав, що це – безглузда випадковість. Піднявши меч сера Обрі, він знову простягнув його власнику. Однак лорд, зробивши зо два неоковирні випади і завдавши два-три удари, що їх обсміяв би будь-який хлопчисько-зброєносець, уклав клинок у піхви і, відійшовши, промовив:

– Подивився б я на вас, сер лицарю, якби нам випало зустрітися на змаганні в кінній сутичці!

Безперечно, важко озброєний воїн-вершник із довгим ратищем за тих часів вважався наймогутнішою бойовою силою. Мартін відразу відчув: лорд, хоч і визнаний майстер-списоборець, але він практично не володіє мечем та прийомами ближнього бою. Мабуть, саме тому й спробував був ухилитися від участі в хрестовому поході: війна у Святій землі, і він це чудово розумів, жодним чином не нагадувала лицарських забав.

Але значно більше за сміховинну невдачу сера Обрі Мартіна тривожив Йосип: його друга, з якого завжди був поганенький вершник, так вимордував гірський перехід, що він насилу тримався в сідлі. Йосип не скаржився й не нарікав, однак його очі видавали мовчазне страждання. Саме це й підштовхнуло Мартіна зупинити загін на тривалий привал іще завидна, не порушуючи суворого правила: ночівлю в горах слід облаштовувати, поки не споночіло. Добре, що трапилася простора галявина з чистим струмком неподалік. Тим часом Сабір примудрився підстрелити в лісі чималу косулю, і, повернувшись на стоянку, під схвальні вигуки попутників скинув здобич із сідла.

Кухар Бритрік, який давно вже не мав нагоди продемонструвати своє мистецтво, негайно взявся спритно білувати дичину, супроводжуючи це примовками й мало не пританцьовуючи від задоволення:

– Ви, панове, пальчики оближете, коли я натру її прянощами, нашпигую здором із диким часником і неквапно пов’ялю на вугіллі, поливаючи її ж власним соком! А вашому слузі-сарацинові, сер лицарю, слід віддати найкращий шматок, адже він справедливо його заслужив!

На відміну від Джоанни, яка й далі уникала Йосипа і недовірливо поглядала на Сабіра, кухар легко зійшовся з обома. Спостерігаючи, як усі троє жартують і пересміхаються, Мартін мимоволі подумав, що всі ці сакси з Незербі – чудові хлопці. На відміну від їхнього господаря.

І справді, лорд Обрі відлюдкувато сидів збоку, не беручи щонайменшої участі в облаштуванні табору, коли інші збирали хмиз, розкладали багаття й розсідлували коней, щоб ті попаслися на зеленому лужку біля потічка. Служниці леді Джоанни зробили зі шматків тканини під гілками старої модрини щось на кшталт шатра, натягали води й нагріли її на вогні, щоб їхня пані й вони самі змогли помитися після важкої дороги.

Ще не споночіло, а все вже було зроблено, і люди порозсідалися при вогні, чекаючи смаженої дичини. По руках пішов бурдюк із вином, у небі спалахували перші зірки, долинало тихе дзюркотіння потічка. Дехто під’їдав коржами з твердим, мов камінь, сушеним сиром.