Лазарит - Симона Вилар (2013)

Джоанну й справді спантеличувала відчужена стриманість лицаря. Невже вона його чимсь образила? Він сердиться, бо вона не стала на бік капітана Дроґо в безглуздій сутичці з Обрі? Безперечно, Дроґо вчинив занадто зухвало, однак і Обрі повівся підступно, зводячи наклепи на її рідню. Якщо бути абсолютно чесною із собою, вона відчула величезне полегшення, що її чоловік поїхав.

Усі ці роки вони не розлучалися, за винятком її нетривалих поїздок у Гронвуд, де чоловікові не надто симпатизували. А тепер від самої лише думки, що на них чекає така тривала розлука, їй дихалося легше. Але ця радість була б значно повнішою, якби захоплений нею лицар-госпітальєр знову почав говорити про своє кохання. Це було мов ковток вина, мов порив свіжого вітру, відчувати чиюсь закоханість, і коли Обрі цілком брутально оголосив Джоанні, що їхні шляхи на певний час розійдуться, у неї виникла єдина думка: от і чудово!

Однак той, хто ще недавно звірявся у своїх почуттях, тепер, вочевидь, схиляючись перед обов’язком, усіляко її уникав. Тікаючи від спокуси, як сказав Санніві його зброєносець-варанг. Джоанна спробувала себе переконати, що це на краще, принаймні, її честі ніщо не загрожує. Але настрій було безнадійно зіпсовано. Її вже не тішили ні квітучі запашні кущі, ні кумедні гірські черепашки, що виповзали на стежку, ні привітний щебет пташок у кронах сосон. Шлях здається нескінченним, а лицар за весь цей час – ні пари з вуст, за винятком стриманих порад і попереджень про небезпечні місця. Так, сер Мартін поводиться шляхетно, але чому він тоді казав про свою закоханість, коли з ними був Обрі? Чому він більшу частину ночі стояв під вікнами її покоїв, і чиї то квіти вона бачила біля себе на світанні, коли вони ночували в горах?

Вона спробувала зав’язати розмову, мимохідь назвавши його буланого жеребця Персиком – кумедним прізвиськом, що його почувши колись лицар усміхнувся. Але зараз обличчя Мартіна д’Ане закрите, він відмовчується і не підтримує жарту. Однак леді Джоанна не відступає: ось вона сказала, що її лагідну й слухняну конячку звати Феєю, але, мовляв, вона полюбляє жвавіших і непокірніших – з ними цікавіше; підкоривши таких норовливиць, цілком відчуваєш свою силу.

Та лицар не підтримав розмови. Ледь пришпоривши свого буланого, він рвонув уперед, кинувши на ходу:

– Мадам, далі на стежці небезпечні скельові виступи. Будьте дуже обережні, а краще – спіштеся…

Сказавши це, він самими лише шенкелями послав буланого вперед, кінь легко, мов птах, переметнувся через похмуро-сіру брилу і рвонув уперед.

Джоанна обурилась. Та за кого він, урешті-решт, її має?

Виріжок скелі стирчав упоперек стежки, мов драконів гребінь, але для Джоанни це не було серйозною перепоною, тож вона рішуче підострожила свою коняку. Легконога кобилка жваво здолала перешкоду, але спотикнулася, сахнулась до схилу і злякано заіржала. Леді Джоанна від несподіваного поштовху впустила поводи, впала всім тілом на холку кобили і вчепилася в її гриву. Фея намагалася знову видертися на стежку, але схил був занадто крутий, а ґрунт – вологий від нещодавніх дощів. Кобила хропіла, ковзаючи копитами по листяному опаду й густій папороті.

– Це безрозсудно! – Мартін д’Ане вмить опинився поруч і, впіймавши поводи, сильно рвонув їх угору, розвернувши Фею.

Він устиг спішитися й тепер надійною стежкою впевнено вів коняку з вершницею в сідлі схилом угору. Його буланий спокійно стояв там, де його залишив лицар. Наступної миті Мартін несподівано опинився на крупі Феї – за леді Джоанною, – не випускаючи поводів з рук.

– Поки що доведеться їхати так. Безпечніше.

Її заперечення він пропустив повз вуха.