Лазарит - Симона Вилар (2013)

Відклавши меч, Мартін почав розтирати забите плече, але тільки-но Обрі зібрався був покинути майданчик, де вони билися, неголосно гукнув англійцеві:

– Сер, я хочу з вами переговорити!

Не чекаючи на відповідь, Мартін попрямував до брами. Під кольчугою на ньому був стібаний каптан, однак удар лорда так глибоко втиснув сталеві ланки, що шкіра й досі нестерпно пекла. Прокляття! Цей Обрі працює мечем, наче кийком, не маючи й гадки про справжнє мистецтво фехтування. Хоча, цілком імовірно, що він просто зірвав зло на Мартіні, який став свідком його ганьби.

Але на що йому злитися? Дорогою лицар і слова не зронив про подію, свідком якої став, поводився з Обрі спокійно та приязно, а коли прибули у фортецю, сам подбав про те, щоб вередливого лорда розташували в найпросторіших і найсвітліших покоях. А зараз, незважаючи ні на що, він мав переконати сера Обрі чинити саме так, як потрібно було йому – і нікому більше.

Та щойно вони вийшли за мури фортеці, Мартін мимоволі всміхнувся, побачивши неподалік леді Джоанну. Що за характер! Напередодні, коли вони вже поночі прибули у фортецю, вона мало з ніг не падала від утоми, а сьогодні разом зі своїми саксами вже вирушила подивитися на велетенський платан, що ріс неподалік від брами!

Дерево й справді було незвичайне, і місцеві мешканці стверджували, що росте воно тут іще відтоді, коли в цих краях поклонялися язичницьким богам, джерелам, старим дубам і платанам. А нині Джоанна де Рінель розважалася тим, що намагалася з’ясувати, скільки потрібно людей, щоб обхопити велетенський стовбур. З нею були всі, у тому числі служниці, Ейрік і навіть Йосип. Узявшись за руки, вони утворили навколо платана кільце. Але виявилося, стовбур такий могутній, що рук не вистачило, довелося покликати ще двох вартових. Ті покинули списи й охоче взяли участь у забаві.

– Тринадцять! – сміючись вигукнула леді Джоанна, коли її пальці нарешті торкнулися до руки одного з вартових і велетенське дерево опинилося в живому кільці. – Чортова дюжина!

Цієї миті вона озирнулася й побачила Мартіна та Обрі, які проходили повз них. На обличчі леді з’явився занепокоєний вираз. Після сутички капітана Дроґо із сером Обрі лицар майже не приділяв їй уваги, і це, схоже, засмучувало молоду красуню. Що ж, тим краще. Досвідчений мисливець спершу дражнить дичину запахом приманки, а вже потім відступає, щоб здобич сама вийшла з хащ.

– Добродію, куди ми йдемо? – поцікавився Обрі, коли фортечна брама і платан залишилися позаду.

Мартін зупинився й присів на низьку кам’яну огорожу навколо ромейської церковці з підсліпуватими вікнами в товстих стінах та з пласкою банею. Поруч пролягала дорога, брудні дітлахи гралися в куряві з неоковирним цуциком. А загалом шлях був безлюдним – часи, коли тут проходили юрми прочан і низки в’ючних тварин, залишилися в минулому. Навіть місцевий караван-сарай був порожнім, а мешканці поселення, втративши джерело прибутку від торгівлі з мандрівниками, тепер розводили кіз та обробляли виноградники.

– Оцей шлях, – Мартін кивнув на уторовану дорогу, – веде в Кілікію. А оце, – він показав на вузьку стежку, яка тягнулася до порослого соснами гірського кряжа, – найкоротший шлях до морського узбережжя. Там я розраховую сісти на перше пристойне судно і відплисти у Святу землю.

Брови англійця зійшлися на переніссі.

– Мене таке не влаштовує!

«Ще б пак! – насмішкувато подумав Мартін. – Ти не ризикуєш довіряти свою дорогоцінну персону крутим хвилям. Та й від хитавиці потерпаєш. Саме тому твоя дружина і її люди змушені валандатися верхи чужими землями».

Мартін несамохіть торкнувся до плеча, яке досі боліло.