Лазарит - Симона Вилар (2013)

Дивлячись і далі на місто, Річард замислився. Під фортечним муром, складеним із брил рожевого піщаника, тулилося безліч лавок, лотків, торговельних складів, у заході сонця полум’яніли бані церков.

– Я неодмінно подумаю про те, що ви сказали, сер, – нарешті мовив він.

– І зауважте, королю: ворогів краще мати чесних, аніж честолюбних. А Ісаак скажено честолюбний. Невипадково він проголосив себе ні багато ні мало, а імператором. І нічиєї влади над собою не терпітиме.

– Краще мати чесних ворогів… – замислено повторив Річард. – А що ви скажете про султана Саладіна, месіре?

– Хай Бог милує! – відсахнувся де Шампер. – Невже ви, шановний, як і Філіп Французький, вважаєте його чесним супротивником?

Обличчя короля набуло бундючного виразу.

– Весь світ каже про Салах ад-Діна як про людину шляхетну. Хоч він і прихильник учення свого лжепророка, але його вчинки свідчать: у душі він істинний лицар. Згадайте, як повівся Саладін, побачивши Єрусалим!

Вільям відвів погляд, ледве стримавши розчароване зітхання.

Он воно як… Благородний король Річард, який переміг в Європі всіх ворогів і навіть власного батька, нарешті, знайшов достойного супротивника. Яке поле для подвигів – битва з рівним за силою та шляхетністю суперником! Для англійського Лева це щось на кшталт красивого турнірного герцю, про який згодом складатимуть балади, а зараз, затамувавши подих, за ним стежить увесь світ…

– Ваша величносте, – стиха промовив маршал. – Здалеку людина завжди здається більшою, ніж насправді. Чутки, що їх поширюють про султана, невірні, безумовно, викликають до нього зацікавлення, а здобуті ним перемоги принесли Саладіну славу полководця. Але я давно живу у Святій землі, присвятивши служінню ордену все своє життя, і ще не забув, яким прекрасним було Єрусалимське королівство до того, як туди вторглися султанові воїни. Нині весь цей край перетворено на пустелю: тут знову господарюють розбійники-бедуїни, яким байдуже, кого грабувати – мусульман чи християн; поля спустошені й висохлі, адже невірні, сповнені відрази до всього, що створили християни, зруйнували акведуки й засипали зрошувальні канали. Усіх бід неможливо перелічити. Король Ґвідо де Лузіньян красномовніший і може докладно розповісти вам про те, що занапастила й знищила Саладінова армія… Але ви обмовилися про шляхетність султана, яку він виявив при взятті Єрусалима, і я хочу уточнити, як усе було насправді. Прийшовши під стіни Святого міста, султан, як завжди, оголосив: він не помилує жодної живої душі, і тоді до нього на перемовини вирушив Баліан Ібелінський, щоб вирішити долю міста…

Маршал замовк, угледівши на алеї веселий натовп гостей, серед яких була його сестра, оточена молодими лицарями. Вона весело сміялася, перейнята цієї миті філософією П’єра Абеляра. Побачивши короля з маршалом тамплієрів, молодь вирушила було до них, але Річард коротко махнув рукою, даючи зрозуміти, що не бажає, щоб їх тривожили. А потім знову повернувся до Вільяма.

– Я чув, що Баліан де Ібелін повівся щонайдостойніше, наважившись на перемовини із Саладіном.

– Безперечно, государю. У Єрусалимі на той момент було тільки двоє опоясаних лицарів,[118] а сам барон прибув туди лише, щоб забрати в безпечне місце свою дружину Марію Комнін. Але мешканці міста зібралися біля його будинку й почали вмовляти сера Баліана захистити їх від навіженого султана, і барон таки наважився. Я й зараз переконаний, що він сподівався відстояти Святий град, саме тому й почав квапливо посвячувати містян, які здатні були тримати меч, у лицарі, беручи з них клятву до останньої краплі крові захищати Гроб Господній.

– Та хіба можна було втримати Єрусалим після такого султанового тріумфу в битві при Хаттіні?

Річард хвилювався. Вільям де Шампер важко зітхнув.