Лазарит - Симона Вилар (2013)

Провідники пояснили Мартінові: тут безмір усілякого наброду, тому жоден лазарит не відходить від свого шатра без супроводу двох-трьох охоронців, і все це – задля безпеки самих прокажених, бо хтозна, що може спасти на думку дюжині якихось нетверезих таборових нероб. Звісно, лицарі Святого Лазаря можуть пересуватися й поодинці, але ніде не затримуючись. Якщо раптом зникне котрийсь лазарит, його побратими мусять негайно повідомити про це маршалів госпітальєрів чи тамплієрів могутніх орденів, які опікуються лазаритами. Тоді зниклого починають шукати, оповістивши про це весь табір.

Мартінові залишалося лише подумки лайнутися. Цієї миті він бачив єдиний вихід зі становища – героїчно «загинути» за першої ж серйозної сутички, а потім, відлежавшись, аж поки споночіє, на полі бою, повернутися в табір простим найманцем.

Пройшовши добру половину табору, що кільцем охопив мури Акри, Мартін і його провідники дісталися нарешті до стану прокажених. Довге кострище з тліючим вугіллям відділяло його від інших воїнів, які мовчки стежили за лазаритами. За ямою височіло просторе шатро, колись доволі багате, але зараз вицвіле й пошарпане від дощів та сонця. Поряд були конов’язі, стійки зі списами, вози з добром і провізією; походжали лікарі-госпітальєри в довгому темному одязі. Мартін затримав погляд на жердині при вході в шатро: на ній нерухомо висіло довге чорне полотнище із зображенням черепа.

Один із лазаритів-провідників пояснив:

– Наш загін обрав саме такий символ – череп, або, інакше кажучи, Адамову голову. Ця частина тіла найменше підлягає тлінню, для нас же вона – символ смерті і безстрашшя перед її лицем.

Мартін відчув, як по його спині, попри задуху, пройшла хвиля холоду. Він почав згадувати, як уникнути погибельної зарази: жодним чином не можна торкатися до виразок прокажених і дихати з ними одним повітрям, треба якнайчастіше митися, а якщо вже довелося доторкнутися до хворого – обтирати шкіру оцтом. Кажуть, ця болячка переходить від людини до людини лише після тривалого спілкування. Але… хто може це знати напевне? Король Бодуен Єрусалимський страждав на проказу із семи років, проте в його оточенні не було жодного недужого. Тоді й виник забобон, що проказа – це дане Богом випробування: християнин мусить нести свій хрест упокорено, спонукаючи людей, що його оточують, до співчуття. Щодо мусульман, то ті називали лепру «нечистою хворобою».

Лицарі спішилися. Один із Мартінових попутників зняв свій важкий шолом, відкривши засмагле чисте обличчя з по-хлопчачи круглими сіро-блакитними очима, темно-каштановою ошатною борідкою та глибокими залисинами на тім’ї. Жодних слідів прокази на цьому обличчі не було. Зате, коли відкрив голову інший, Мартін мало не відсахнувся: бліді повіки вивернуті, верхня губа поїдена страшними виразками, нижня теліпається, оголюючи зуби. Невипадково ще дорогою Мартіну здалося, що цей його попутник гундосить, немов йому важко виштовхувати з рота слова. Мертвотні губи знову ворухнулися, і Мартін почув:

– Ми тут не називаємо один одного колишніми іменами, бо в нас немає минулого. І одне лише майбутнє – вічність!

Замовкнувши, спотворений лицар і далі пильно дивився на Мартіна, а той наважився запитати, як же звертаються один до одного лазарити, якщо не вживають даних при хрещенні імен.

– У нас немає ні звань, ані титулів. А нове ім’я ми обираємо на честь одного зі святих, якого вважаємо своїм покровителем. Скажімо, мене називають братом Ієронімом…

Лицар з борідкою назвався Джоном, сказавши, що обрав це ім’я на честь Івана Хрестителя. З його вимови Мартін здогадався: Джон – англієць.

– Я Мартін, – не мудруючи назвався він.

– У нас уже є один лицар, який називає себе на честь Святого Мартіна Турського, – зауважив Джон. – Але це не має значення. Називайтеся так, як вам буде зручно. А зараз прошу до нашого братства лицарів, котрі чекають на Благословенну смерть!