Лазарит - Симона Вилар (2013)

Ніч упала напрочуд тиха та спокійна. По темно-фіолетовому оксамиту небосхилу лінькувато плив повний місяць, і раптом Джоанні спало на думку: лише минулої повні вона й гадки не мала, як нестерпно кохає свого рятівника – лицаря Мартіна д’Ане. Зараз Джоанна чітко усвідомлювала: те, що з нею відбувалося, – кохання. Навіть коротка мить побачення повернула їй почуття повноти існування, досі ж усе, що відбувалося навколо, – бенкети, вбрання, пошана, несподівано високе становище при дворі, стосунки з братом, який не квапився назвати її сестрою, – було лише дивною маною.

Тепер вона знає, нехай хоч як складеться її доля, є людина, яку вона кохає і котра кохає її. «Якщо матиму бодай один шанс – я приїду до тебе!» – так сказав Мартін, усвідомлюючи, що її, заміжню даму, придворну королеви, і його, лицаря, який дав чернечі обітниці, ніщо не може пов’язувати. У них була лише коротка мить щастя. Але Джоанні палко хотілося вірити: ця мить іще триватиме.

Усю ніч вона металася й лише під ранок трохи задрімала. Однак сон пішов від неї ще до того, як вартовий на вежі просурмив світанок, і Джоанна раптом вирішила: хай там що, а вона мусить бути в порту. Корабель, який доправить магістра Гарньє та єпископа Бове до берегів Палестини, ось-ось відпливе, і в неї є надія ще раз побачити коханого. Це дасть їй сили чекати, чекати й сподіватися.

Джоанна квапливо розбудила Ґодіт і звеліла подати одяг. Сонна камеристка, буркочучи, взялась діставати зі скрині сукню, а Джоанні так нетерпеливилося, що вона не могла устояти на місці, поки Ґодіт зашнуровувала на спині бліо. Часу на зачіску вже не було, тому Джоанна абияк скрутила волосся в гульку, заколола шпильками і, накинувши каптур легкого плаща, зійшла вниз.

О, їй треба було поспішити! Уже зовсім світло, на сході палала пурпурова з позолотою смуга вранішньої зоряниці. Ось-ось почнеться відплив, і корабель покине гавань.

На її радість, галера французів досі похитувалася біля причалу. Джоанна відсапалася, роззирнулася й улаштувалася за парапетом стіни, що оточувала порт. Опершись на кам’яний виступ і незважаючи на вартових, які вряди-годи проходили повз неї, вона вся перетворилася на зір.

При сходнях, перекинутих на галеру з причалу, стояв магістр ордену Святого Івана Гарньє де Неблус. Його довге чорне вбрання з білим орденським хрестом спадало аж до шпор, а замість шолома на голові в магістра, який тривалий час прожив у Святій землі, був білий сарацинський тюрбан. Зараз він спілкувався з молодим графом Лестером, за наказом якого в кормовий трюм галери заганяли цілу отару овець. Крім живності, на судно вантажили багато іншого, необхідного під Акрою: діжечки з вином, торби пшениці, дерев’яні бруси та балки, згортки тонкого полотна для перев’язок. Єпископ Бове, немов не помічаючи цієї бурхливої діяльності, відчужено стояв на галереї кормової надбудови, зчепивши руки й опустивши голову, і здавалося, цілком занурився в молитву. Нарешті він вийшов із заціпеніння, обернувся й щось викрикнув, указавши спершу на море, а потім на небо.

Через галас вантажників-кіпріотів, сплеск хвиль і плаксиве волання чайок Джоанна не могла розчути слів єпископа-воїна, але з його жестів збагнула, що він підганяє магістра госпітальєрів, а той просить трохи зачекати.

Невдовзі стало зрозуміло, хто спричинив затримку: сходнями почав підійматися високий лицар у шоломі й довгополому сірому плащі з нашитим на спині зеленим хрестом. Він ішов повільно, начебто несучи важелезний вантаж, а наблизившись до магістра, перекинувся з ним кількома словами, той кивнув і відійшов убік, даючи лицареві пройти на судно.

Джоанна схвильовано перехрестилася. Зелений хрест на лицаревому плащі свідчив про його належність до ордену Святого Лазаря – ордену хворих на проказу. Спаси і сохрани, Свята Діво, від такої жорстокої долі! Але, незважаючи на страшну болячку, лазаритів уважали найзвитяжнішими бійцями, адже вони воліли загинути в бою з невірними, ніж померти принизливою смертю від прокази.