Лазарит - Симона Вилар (2013)

Мартін з усмішкою глянув на Сабіра. У напівтемряві смагляве лице сарацина здавалося геть темним, глибоко посаджені проникливі очі уважно дивилися з-під чалми. Чорні, мов смола, кучері й хвиляста ретельно доглянута борідка навколо тонкогубого рота довершувала портрет.

Несподівано сарацин запитав:

– Як вважаєш, кого з нас цього разу господар призначить за головного?

– А що тут гадати, якщо скоро і так довідаємося? Усе залежить від того, куди треба буде вирушити. Якщо доведеться супроводжувати одноплеменців Ашер бен Соломона в християнські землі, то наш маленький загін очолю я, якщо в мусульманські князівства – роль еміра гратимеш ти, а я піду в кінці каравану й пильнуватиму тили.

Мартін промовив це абсолютно байдуже. Сильними рисами лицаря були незворушність та потайливість, і Сабір намагався в цьому наслідувати приятеля-франка, хоча подеколи пристрасна натура сарацина перемагала удавану стриманість. Так і зараз: ніздрі його орлиного носа засіпалися, губи здригнулися, наче він хотів промовити щось різке, але натомість Сабір несподівано усміхнувся, зблиснувши гострими білими зубами.

– Ти прибідняєшся, друже Мартіне. Господар виховав тебе у своєму домі, у колі сім’ї; коли ж Руф, прекрасна Ашер бен Соломонова дочка, стане твоєю дружиною, саме ти вирішуватимеш, куди нам скеровувати коней і де служити.

І він досягнув бажаного. Мартінове обличчя перестало бути незворушним, рука мимоволі смикнула поводи, й високий буланий кінь невдоволено затанцював під лицарем, трясучи темною гривою. Блакитні очі юнака двома світляками спалахнули в темряві, але голос і далі був спокійний:

– Сабіре, хіба можна щось приховати від твого орлиного ока? Я справді хочу, щоб Ашер не заперечував, коли я попрошу в нього руки лагідної Руфі…

Тим часом вершники наблизилися до перехрестя двох головних вулиць Нікеї, біля якого височів собор Святої Софії, основний храм міста. Зайве казати, що цю Софію марно порівнювати з величною Софією в Константинополі. З храму саме виходили останні прихожани, жінки затуляли обличчя покривалами, чоловіки гуртувалися, щоб перемовитися словом, хтось поспішав дістати благословення в довгобородого, вдягнутого в темну рясу священика.

Брови сарацина зійшлися на переніссі. Можливо, тому, що головним храмом міста, яке колись належало його одновірцям,[29] став християнський собор. А може, він просто замислився, хтозна.

– Аллах свідок, ми багато чим зобов’язані Ашерові бен Соломону, – нарешті промовив він, схилившись до Мартіна й понизивши голос. – Він багато чого навчив… але, врешті-решт, лише задля своєї мети. Я його не осуджую: кожен знає, що все в цьому світі робиться тільки для власного зиску. Більше того, господар ніколи не ставився до нас як до найманців, називає нас друзями і виявляє гостинність. Його синові Йосипу ти став товаришем, пані Хава тобі рада, а красуня Руф дивиться на тебе закохано. Якби я знав тільки це, то подумав би, що мрії твої неодмінно здійсняться. Але пам’ятай, Мартіне: ти не їхньої крові й іншої віри. Серед юдеїв ти чужий, як і я, і залишишся чужим, хоч як би привітно й дружньо вони з тобою поводилися. І це, друже, не порожні слова. Ашер бен Соломон буде з нами приязний доти, доки ми йому потрібні. Однак я не переконаний, що він прагне з тобою породичатися. Сини Ізраїлю гордовиті. Звідусіль вигнані й зневажені, вони вважають себе обраним народом і, навіть зазнаючи принижень, нічого не цінують більше за цю свою винятковість. Тому ти для них чужий, хай там що вони кажуть.

– А якщо я прийму їхню віру? – тихо запитав Мартін. – Здійсню гіюр, як вони це називають.

– Ти? Але ж ти хрещений!

– Це було давно, – знизав плечима лицар. – Я був немовлям. Хіба я міг тоді розуміти, що зі мною відбувається?

– І все-таки тебе охрестили, а свята вода зовсім інша за ту, що хлюпає в глечиках водоносів. Невже твоє почуття до Руфі таке сильне, що ти готовий відректися від свого Бога?