Лазарит - Симона Вилар (2013)

Мартін відповів не відразу. Він не належав до тих, хто легко відкриває душу, але із Сабіром їх поєднували спільні випробування та довгі вечори при мандрівних багаттях.

– Усі ми розраховуємо на якусь вищу силу, друже, – відповів він, подумавши. – Так було споконвіку. Я народився в оселі, де шанували сина Божого Ісуса Христа, потім опинився в юдеїв, які вірять у Ягве, а Христа не визнають і вважають самозванцем. До цього можна ставитися по-різному, Сабіре, але мене те не переймає. Я не маю вогню віри. А євреї завжди були моїми друзями, ніхто з них мене не скривдив, я шаную їхню згуртованість, витривалість і велике терпіння в лихий час. Так, я не проти стати одним із них. Заради Руфі й заради себе самого. Що ж стосується віри… Я скажу тобі, у що я вірю: у дружні почуття Йосипа, у доброту Хави та Ашера, а ще в те, що в скруті ви з Ейріком завжди будете поруч і я зможу опертися на ваші плечі. Ось що для мене святе. Ну а вищі сили… Що їм до мене? Мабуть, саме тому, – додав він зі своєю дивною усмішкою, коли один кутик вуст усміхався, а другий ні, – мені весь час доводилося вдавати із себе то православного грека, то франка, відданого Святому Престолу, то вірного слугу Пророка, а якось я навіть став зороастрійцем.

Виявляється, вони давно вже стояли на площі перед собором. Їхні втомлені коні тупцювали й фуркали, а перехожі з-під лоба дивилися на захоплених розмовою мандрівників, що один із них скидався на франка, а другий, безсумнівно, був сарацином. І хоч у Нікеї, місті на перетині торговельних шляхів, таким нікого не можна було здивувати, Мартін вирішив, що їм обом геть ні до чого привертати цікаві погляди.

Торкнувши повід, він скерував коня в східну частину міста, до єврейського кварталу. Але Сабір відмовився їхати за ним.

– Їдь, Мартіне. Я не такий зухвалий, щоб суботнього вечора порушувати спокій пана Ашер бен Соломона. А тобі нехай щастить, друже мій, котрий не вірить навіть у свого дивного пророка Ісу, в якого вірять навіть мусульмани як у того, кому судилося сповістити світові про початок Страшного суду. Але на прощання все-таки скажу тобі: людина, котра ні в що не вірить, урешті стає слугою шайтана. Нехай береже тебе Аллах від такої злої долі!

І сарацин скерував свою сіру в яблуках кобилу до караван-сараїв, що охоче прихищали мандрівників. А Мартін неквапно поїхав у бік, де було житло його благодійника.

Раніше Ашер бен Соломон мешкав у константинопольському передмісті Галата. Але десять років тому греки-ромеї вчинили погром кварталів, заселених прихильниками латинського обряду, і як завжди в таких випадках, у тому безладі перепало і євреям, котрі жили за Золотим Рогом. Невдовзі після того купець вирішив переїхати з родиною в заможну й спокійну Нікею, де взаємини між національними та релігійними общинами мудро врегульовували особливі закони.

Відтоді Ашер розбагатів. Тепер у нього були торговельні підприємства не лише в Нікеї, а й у Кілікії,[30] кредит в італійських республіках і в країнах ісламу, а крім того, він мав прибутки з копалень у Конійському султанаті.[31] Його судна й каравани вирушали на Захід і на Схід, а довіреним людям Ашера: Мартіну, Сабіру та рудому Ейріку – доводилося супроводжувати їх, гарантуючи безпеку людей і товарів.

Але не це було їхнім головним завданням. Очоливши єврейську общину в Нікеї і ставши даяном,[32] Ашер бен Соломон узяв на себе обов’язок переправляти своїх єдиновірців із небезпечних місць у спокійніші. Відтепер вони троє мали бути провідниками та захисниками гнаних. Ашер щедро оплачував роботу, це правда, і ніхто з них не міг скаржитися на його скнарість.

Мартін наближався до юдерії захищеного єврейського кварталу. Як і належить, у суботу ввечері, тут було тихо й безлюдно, ворота скрізь зачинені, а вулиці освітлювалися лише поодинокими смолоскипами, закріпленими за кованими ґратами в нішах стін.