Лазарит - Симона Вилар (2013)

Філіп завжди заздрив: бойовій славі англійського Лева, величезним володінням, багатству, відданості його васалів, адже в Англії барони ніколи не були такими свавільними, як французькі вельможі, котрі лише на словах корилися імператорові. Річардові ж васали – як в Англії, так і у володіннях на континенті – цілком від нього залежали. Для цього довелося спалити не один замок та здійснити не одну воєнну кампанію.

Однак думка про те, що Філіп уважає себе головнокомандувачем і вже призначив день великої військової ради, дратувала Річарда. Половина війська в таборі хрестоносців належала англійському королю, він привів за собою безліч кораблів із повними провізією та зброєю трюмами, і все ж марнославний Філіп намагається диктувати умови.

Ось чому протягом усього часу, що залишався до ради, Річард, окрім обговорення плану кампанії, вів перемовини в таборі та збирав повідомлення, з’ясовуючи, на кого може покластися. Усе це слід було знати завчасно, поки в гру не вступив Саладін.

Надвечір призначеного дня англійський Лев убрався в розкішні королівські шати: довгу туніку зі світлого атласу, прикрашену самоцвітами, і з гербом Плантагенетів на грудях. На Річардовій голові сяяла корона із зубцями у вигляді хрестів та трилистників, оздоблена сапфірами і рубінами. Зазвичай Річардові приємно було відчувати вагу масивного золотого вінця, але сьогодні в нього зранку боліла потилиця, й він лише поморщився, насаджуючи на голову символ своєї влади та могутності. Король почувався втомлено – давалася взнаки напружена праця останніх днів, незвичний клімат, брак сну.

Частіше за все він не звертав уваги на такі дрібнички. Але тепер короля непокоїло інше: він весь час пітнів, його мучила спрага, і весь день він пив чашу за чашею, а їсти зовсім не хотілося. Вірний Толуорт насилу вмовив Річарда з’їсти шматок курячої грудинки з оливками. Та і єпископ Солсбері, який прийшов супроводжувати короля на раду, помітив, що той почувається поганенько.

– Королю, у вас хворобливий вигляд, – стурбовано мовив єпископ, але Річард лише відмахнувся:

– Відісплюся після ради, і все буде добре.

Коли ж вони разом із вірним Г’юбертом перетинали табір в оточенні смолоскипників і герольдів, які сурмили в роги, вітальні вигуки, що лунали зусібіч повернули Плантагенету жвавість та бадьорість.

– Хай живе король Річард! – волали сотні горлянок.

– Веди нас на клятих мусульман, англійський Леве!

– Слава Річардові Левове Серце!

«Філіп напевне це чує!» – думав Річард, ступаючи проходом між наметами й намагаючись не спотикнутися об численні розтяжки, щоб часом не втратити королівської величі через смішну незграбність. Голова все-таки трохи паморочилася, а в ногах відчувалася слабкість.

Проте цього ніхто не помітив, коли в блакитному шатрі Філіпа Французького зібралася рада. Внутрішні покої шатра оздоблювали королівські лілеї – вони були скрізь: на склепіннях, знаменах, порозвішуваних на стінах, на розкішному оксамитовому плащі самого монарха. Король Франції сидів у складаному дорожньому кріслі, схожому на трон, на чолі довгого столу, інші посідали на відведених для них місцях, кожне з яких прикрашали герби та значки учасників ради. Тут були лілеї і пурпур князя Боемунда Антіохійського, косі лазурові із золотом смуги герцога Бургундського, чорний орел Леопольда Австрійського, чорний сокіл маркіза Монферратського. Вище за решту, збоку, виднівся герб Єрусалимського королівства, а Ґвідо де Лузіньяну, коли він зайшов у шатро, довелося сісти під своїм родовим гербом.

Ґвідо, пригнічений таким прозорим натяком на те, що Філіп не визнає його королівської гідності, попри помазання в храмі Гробу Господнього, звернув погляд на короля Англії, наче він був його останньою надією.

«Спокійно, друже Ґвідо, – подумки промовив Річард, твердо і спокійно поглянувши на де Лузіньяна. – Боротьба ще попереду!»