Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Я більше не поїтиму тебе вином, бо ти, на жаль, розучився його пити. Але якщо те, що ти мені вчора наговорив, правда, і ти таки можеш пустити стрілу зі звісткою до шатра короля Ґвідо, зроби це ще раз, бо я достеменно знаю: у коменданта аль-Машуба не лишилося вже жодного снаряда із займистою сумішшю.

Не чекаючи на відповідь, Мартін пішов.

Його занепокоїли розумові здібності цього хлопця, але Фіц-Годфрі має зметикувати, яка це важлива звістка для хрестоносців. Якщо, звісно, його вчорашні слова не були порожнім вихвалянням…

Що таки ні, Мартін переконався днів за два, коли облогові вежі з табору хрестоносців безстрашно пішли до мурів Акри.

Видовище було грандіозним: циклопічні споруди повільно, крок за кроком, наближалися до міських стін. Для цього потрібні були відчайдушні зусилля сотень людей, що їх рухали. Колеса платформ, на яких було установлено вежі, загрузали в копкому піщаному ґрунті; самі вежі загрозливо рипіли та здригалися, а сарацини закидали їх безліччю палахких стріл, що, впиваючись в обмащену глиною сирицю, не завдавали вежам жодної шкоди. Зате сховані за величезними мантелетами[145] на ярусах вежі християнські лучники й арбалетники відповідали таким щільним вогнем, що захисникам фортеці доводилося ховатися за зубцями стіни. Водночас кілька потужних катапульт почали метати в місто палаючі діжки зі смолою, і у кварталах біля східної стіни спалахнули пожежі.

У небо над Акрою здійнялися стовпи ядучого чорного диму, вітер ніс його на мури, і крізь цю задушливу завісу сарацини бачили, як невідворотно наближаються моторошні громадища облогових веж, а в них не було жодної краплі нафти, яка раніше так їх виручала!

Розв’язку відтерміновувало тільки те, що колеса важелезних веж весь час застрягали в піску, і до вечора їм удалося здолати лише половину відстані до мурів фортеці. Цього вистачило, щоб воїни сарацинського гарнізону обрушили просочені олією оберемки хмизу з прив’язаними до них пучками палаючої паклі на голови латників-піхотинців, котрі штовхали вежі.

Багато християн отримало страшні опіки й почало розбігатися, а сама вежа зайнялася зсередини і спалахнула велетенським смолоскипом під тріумфальне волання сарацинів, які витанцьовували на мурах.

У таборі хрестоносців засурмили роги, і дві інші вежі було зупинено на безпечній відстані від стін. А та, що зайнялася, горіла до глухої ночі, осяваючи багровим світлом поле битви.

В Акрі радість теж перейшла у смуток. Знахар Єгуда, що прийшов увечері навідати пані Сару, повідомив: комендант міста і його еміри, зрозумівши, що від Саладіна допомоги чекати не слід, вирішили почати перемовини про почесну здачу.

– Уже завтра вони вирушать у табір хрестоносців, – додав Єгуда, і на обличчі в нього проступили гіркота й надія. Він сподівався, що в разі успішного завершення перемовин, городян не займатимуть.

Але цим надіям судилося розвіятися, мов диму. Звістка про те, що сталося, передавалася в Акрі з вуст в уста, а Єгуда, прийшовши ввечері, розповів подробиці.

– Благородні аль-Машуб та емір Каракуш вирушили в ставку короля Філіпа Французького і запропонували йому здати Акру на тих самих умовах, що й християни два роки тому: хрестоносці не повинні перешкоджати жодному мешканцю та захисникові фортеці в бажанні покинути місто й вивезти все майно. Філіп, якому нещодавно вдалося здолати свою хворобу, пристав на їхні умови, та, щойно в шатрі з’явився англійський Лев, усе полетіло шкереберть.

– Якщо не помиляюся, ви казали, що Річард тяжко занедужав? – нагадав Мартін.

– На наше нещастя, він уже на ногах. І що найприкріше – ліки для нього прислав сам султан Саладін.

– Але навіщо?

Єгуда розвів руками.