Лазарит - Симона Вилар (2013)

Проте на кузину, як і раніше, можна було покластися. І поки Іванна була в лазні, саме Джоанна переймалася підготовкою майбутнього прийому. А зараз прийшла, щоб звітуватися перед сестрою короля, доки ту розтирали й розчісували. У їхньому оточенні вважали, що королева-вдова Сицилії та її кузина по-родинному схожі: обидві доволі високі, худорляві, темноволосі й сіроокі, в обох яскраві пухкі вуста, проте Іванна змушена була визнати, що таких розкішних кіс, як у Джоанни, вона не бачила ні в кого. І хоч зараз кузина була вбрана в просте блідо-сіре бліо без жодних прикрас та вишивок, саме ці коси найкраще прикрашали її.

Джоанна стояла перед королевою випроставшись, з опущеними руками, а довгі рукава, немов гострі крила, спадали майже до підлоги, приховуючи кисті рук. Та ось вона зробила мимовільний рух, поправляючи пасмо, й Іванна здивовано запитала:

– Ти й зараз у пальчатках?

Це й справді дивно: останнім часом кузина майже не з’являється на люди з відкритими руками. У таку пекельну жару! Що це? Примха? Чи спроба впровадити нову моду?

Джоанна поквапно сховала кисті рук у рукава й знічено усміхнулася.

– А, ви про це… Лілові пальчатки добре поєднуються із сірим шовком. Як вважаєте?

І негайно змінила тему: Ізабелла Єрусалимська вже прийшла та чекає на гостей.

– Вона нафарбувала долоні хною і наділа свою жахливу сережку з перлиною? – посміхаючись, запитала Іванна.

Джоанна відповіла без натяку на усмішку: вона помітила, що маркіза Монферратська звеліла проколоти собі нижню губу і вділа в неї кілечко з крихітним брильянтом.

– Це, мабуть, страхітливо! – зойкнула Річардова сестра. – А ти що вбереш, кузино?…

З’ясувалося, що вона й не думала виряджатися. Коли дами, одягнуті в шовки й серпанки всіх імовірних кольорів, у діадемах і коштовностях, з’явилися в покій для прийомів, Джоанна стримано відступила, давши їм змогу оцінити її зусилля з підготовки свята.

Приймати гостей вирішили в невеликій, затіненій дерев’яними решітками залі, що виходила на високу терасу з вишуканим портиком. Уздовж стін, сяючих голубою із золотом смальтою, стояли низькі, укриті килимами дивани із шовковими валиками та подушками. На мармуровій підлозі лежала велетенська лев’яча шкура з вишкіреною пащекою та очима з хризолітів, а решта меблів – легкі інкрустовані столики й стільці – згідно зі східною традицією, теж були приземкуватими. Утім, для тих, кому Схід не до душі, пропонувалося кілька звичайних крісел із різьбленими бильцями. Чарівливості покою додавали легкі шелесткі завіси, високі чеканні вази із живими квітами, розставлені уздовж стін, і діжечки з лимонними деревцями та розлогими пальмами, що перетворювало залу на вишуканий сад. З ажурних курильниць пахло ароматичними оліями, у просторих клітках, підвішених у кутках приміщення, щебетали птахи.

Одне слово, справжній рай на східний смак, у якому роль гурій[147] мали виконувати чарівні королеви-християнки. Одна з них уже зручно вмостилася на купі подушок і ласувала зацукрованими фруктами. Ізабелла Єрусалимська почувалася, мов удома, та навіть не вважала за потрібне привітати дам, які з’явилися в залі. На нижній губі в неї і справді гостро виблискував брильянт, а перо, яке прикрашало розкішний тюрбан, було таким довгим, що маленька мавпочка, котру привела із собою на повідку королева Беренгарія, весь час намагалася дотягнутися до його кінчика.

Цю мавпочку подарував дружині Річард, аби тваринка розважала Беренгарію на дозвіллі. Але мартишка частіше доводила королеву до відчаю, ніж розважала. От і зараз вона якось примудрилася звільнитись від нашийника і, схопивши перше, що трапилося в лапи, – позолочений молитовник Беренгарії, – видерлася на капітель однієї з колон тераси та почала гризти оздоблений перламутром куточок обкладинки.

– Яка ж нечестива тварина… нехай простить мені Господь!.. – мало не плакала королева, спостерігаючи, як її дами безуспішно силкуються зігнати мавпочку з капітелі й відібрати в неї молитовник.