Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Зі мною все добре, ваша величносте. Просто гаряче. І я трохи втомилася, готуючи прийом. Чи не дозволите мені піти?

Але йти було пізно – позаду вже чулися гучні чоловічі голоси, і дами поспішили привітати королів та їхніх вельмож, які поверталися з ради.

Чоловіків було близько дюжини: королі Річард, Філіп і Ґвідо, єпископи Бове, Солсбері та Пізи, маркіз Монферратський та інші. Конрад негайно примостився на подушки біля дружини й схилився, ніжно цілуючи їй руки. А молодий та гожий Генріх Шампанський, проходячи повз них, лукаво підморгнув Ізабеллі. Вона не втрималася й кинула графові грайливий погляд.

Прелати й вельможі розсілися хто в європейських кріслах з високими спинками, хто на софі чи серед диванних подушок. Ґвідо і його брат Аморі почувалися зовсім невимушено в східному антуражі, зате герцог бургундський Гуго лише скрушно крякнув, коли єпископ Бове встиг сісти в єдине вільне крісло під пальмою. Герцог похмуро відмовився від запропонованого пажем прохолодного напою і, поваландавшись між столиками зі стравами, опустився на софу, не знаючи, що ж його робити з власними ногами, щоб не осоромитися. Неподалік він помітив красуню Джоанну де Рінель, яка сховалася за пальмою. Вона поглянула на нього і відвернулася, але герцогові здалося, що він, з його зростом і багатирською комплекцією, на думку прекрасної дами, смішний у цьому грузькому сідалищі. Він навіть позаздрив Леопольдові Австрійському, котрий безцеремонно розвалився на лев’ячій шкурі, підсунувши до себе тарелю з холодною бараниною, і взявся поглинати її, витираючи масні руки об гриву розпластаного під ним царя звірів.

Магістрам орденів, які теж були тут присутні, вдавалося зберегти гідність, навіть сидячи серед шовкових подушок, і лише маршал храмників Вільям де Шампер залишився на терасі, спершись на балюстраду. Річардів улюбленець менестрель Блондель уже сидів біля ніг свого пана, награваючи на лютні легку та плавну мелодію.

Річард Левове Серце намагався видаватися веселим і привітним. Він ніжно поцілував королеві руку, розкланявся з дамами і, благодушно посміюючись та жартуючи, запросив гостей частуватися. Разом із тим було очевидно, що він іще не цілком оговтався від хвороби: король змарнів, під очима в нього залягли свинцеві тіні, у рухах бракувало легкості. Натхнення, що завжди окрилювало його у хвилини небезпеки, зникло, а зараз, під час виснажливих перемовин із султаном, у короля щодня виникало дедалі більше клопотів.

Попри те, що в Акрі перебувало кілька вельмож, які вважали себе очільниками хрестоносців, саме Річардові довелося розв’язувати найнагальніші завдання: як розташувати в місті й поза його стінами таке величезне військо, як утримувати й охороняти дві з половиною тисячі полонених сарацинів, викуп за яких мав ґрунтовно поповнити скарбницю королів. Крім того, йому випадало домовлятися про поставки продовольства з Кіпру і за все платити з власної кишені, бо король Філіп заявив, що його похідна казна порожня.

Не менш важливим було дати воїнам якусь роботу. Адже за такої кількості озброєних людей, котрі не знають, куди себе подіти, неминуче мав початися бешкет – сварки між самими хрестоносцями і сутички з місцевим населенням. За Річардовим наказом рядових воїнів направили відбудовувати зруйновані укріплення Акри – і цю роботу знов-таки оплачував він. Охочих отримати жалування було чимало, у місті поволі відбудовувалися зруйновані квартали, а мури та вежі фортеці почали рости, мов на дріжджах. У гавань тепер заходили купецькі кораблі, ожили міські ринки.

Але вся ця видимість порядку та благоденства трималася на одному – залізній волі короля Річарда. І якщо в поході воїнів годує війна, то тепер армія була вимушено бездіяльною доти, доки не прийде пора передачі викупу за полонених, назначена на початок серпня. Достатньо часу, щоб відпочити від битв, дати лад зброї та обладункам, підлікувати поранених і хворих…