Лазарит - Симона Вилар (2013)

Вільяма раптом кольнула якась тоскна підозра, та, коли він привітався з лицарем, його голос лунав спокійно:

– Слава Ісусу Христу, брате!

– На віки Богу слава! – дещо приглушено з-під шолома відповів лицар.

Шолом був чудовим, отвір для очей – доволі широким і досить довгим, щоб бачити поле бою. Очі лазарита здалися маршалові світлими. Чи були вони блакитними?

– Слухаю вас, брате.

Лазарит глибоко вдихнув і став на коліно.

– Месіре маршал, прошу дозволити мені покинути Акру.

Це була несподіванка. Тим часом лазарит підвівся і додав:

– Мушу визнати, що моє прибуття до Святої землі було помилкою. Удома на мене чекають украй важливі незавершені справи, що вимагають моєї присутності. Повинен повернутися, щоб виконати обов’язки, покладені на мене моїм родом. Тому прошу видати мені і моїй свиті дозвіл відплисти на одному з кораблів, що прямують до Європи.

Вільям зо хвилину помовчав, а потім зауважив, що, вступаючи в орден лазаритів, визнаючи свою хворобу, лицар уже не може перейматися мирськими справами. Тим паче дивно таке чути від брата, який щойно зійшов із корабля. Адже так? Його пізній гість прибув лише вчора?

Вільям знав усіх лазаритів, уцілілих після взяття Акри. Цей був не з них. А про прибулих учора він поки не довідався нічого.

– Справді, месіре, – промовив лицар, – але вже тут мені вручили послання, що зобов’язує мене повернутися разом із почтом. Їх п’ятеро, зокрема троє дітей, один з яких – немовля. В ім’я ран Ісусових, котрий страждав за нас на хресті, благаю виконати моє прохання!

«Про своїх супутників він, схоже, особливо дбає, – зауважив де Шампер. – Але яка ще свита в прокаженого? Що за діти?»

Зараз маршал думав про хитромудрі спроби втечі з Акри мусульманських полонених. До чого вони лише додумуються, щоб утекти звідси. До яких тільки хитрощів удавалися заслані емірами вивідувачі, аби повернути свободу своїм друзям і родичам, яких полонили хрестоносці. І тепер він майже не сумнівався, що і цей воїн, котрий удає із себе лазарита, має на думці щось схоже.

– На чиє ж ім’я я маю видати дозвіл? – стиха поцікавився маршал і почув легесеньке зітхання полегшення. Однак де Шампер лише дозволив незнайомцеві потішити себе надією.

– Мене звуть Мартін д’Ане. Я лицар із Намюра.

Маршалу враз стало гаряче в грудях. Мартін д’Ане! Звабник його сестри? Чи той, хто справді є під цим іменем в орденських списках і котрий таки хворий на лепру? Але ж він начебто збирався в Палестину, та магістр госпітальєрів Гарньє нічого не знав напевно… Чи пов’язаний він якось із Джоанною? Хто він насправді?

Та хоч як би вирувало зараз у душі Вільяма де Шампера, зовні він був цілком спокійним. Мартін д’Ане перерахував своїх попутників: зброєносець, служник-араб, похилого віку служниця, молода жінка з новонародженою дитиною і ще двійко дітей. Хто йому ці люди?

Голос незнайомця викликав у пам’яті неясні óбрази. Спокусник, якого змалювала сестра, нагадав йому людину, що колись облудно скерувала війська Єрусалимського королівства до оточеної Тіверіади, і тепер маршал намагався розпізнати в його мові знайомі інтонації. Минуло чимало часу, це непросто, особливо, враховуючи, що вивідувач на ім’я Арно де Бетсан переважно мовчав, а згодом стогнав і волав під тортурами. І зрештою таки зумів утекти.

Чи міг він наважитися після всього того знову постати перед своїм катом? Навряд чи це він. Тоді хто? Лазарити стверджували, що один із членів їхнього братства, теж Мартін, загинув у сутичці із сарацинами.

– Я хотів би побачити тих, про кого ви кажете, перш ніж дозволити вам відплисти, – де Шампер промовив це цілком миролюбно, додавши: він неодмінно мусить переконатися, що його супутники – не полонені сарацини.

Лазарит не заперечував. Маршал може прибути особисто чи прислати когось, аби пересвідчитися: ті люди не належать до полонених із гарнізону Акри.

Раптом де Шампер сказав:

– Покажіть-но мені своє обличчя.