Лазарит - Симона Вилар (2013)

Лазарит замовк.

– Не принижуйте мене таким наказом, месіре, – він зробив крок назад.

Прокажені не люблять, коли їх спотворені лиця бачать здорові люди. Навіть ті, кого маршал знав в Акрі, відкривалися лише перед ним. Цей же вдавав із себе щойно прибулого, тож, як і решта своїх побратимів, міг не бажати показувати свого каліцтва, своєї ганьби і болю.

– Я наполягаю.

– Ні!

Де Шампер розвів руками.

– Що ж, тоді я змушений вам відмовити.

Він розвернувся, вдаючи, що покидає галерею.

– Месіре, ви не зможете мені відмовити! – вигукнув услід йому лазарит. – Інакше…

Маршал зупинився. Лицар повільно наблизився до нього.

– Інакше я розповім вашим побратимам, що сестра їхнього маршала, Джоанна де Шампер, була моєю коханкою!

Отже – це він!

Вільям де Шампер мовчки роздивлявся співрозмовника. Тим часом лжелазарит сказав: якщо його схоплять, вірні люди негайно поширять звістку про Джоаннину ганьбу. Є чимало свідків, готових це підтвердити. Скажімо, близький сподвижник короля граф Робер Лестер, комендант фортеці в містечку Олімпос Чезаре да Гузіано, його капелан отець Паоло і ще багато, багато хто.

– Ваша сестра, месіре, була дуже люб’язна до мене, – додав він. – Вона стала останньою радістю мого життя, оскільки хвороба невдовзі наклала на мене своє жорстоке клеймо.

– У вигляді двох опіків? – пішов в атаку де Шампер.

Лазарит ледь стушувався. Потім потиснув плечима й заявив, що не розуміє, про що каже маршал. У нього зовсім інші ознаки хвороби, очевидніші й страшенно відразні. Він їх не показуватиме, аж поки не знадобиться, щоб усі переконалися: Джоанна де Шампер, кузина короля і придворна дама його дружини, мала зв’язок із прокаженим.

Він говорив досить красномовно й переконливо, запевняючи, що буде німим, як могила, якщо маршал не перешкоджатиме його від’їзду. І все ж Вільям відчув відчай у його голосі. Але цей відчай був нічим порівняно з відчуттями самого маршала. Милий Боже! Яка страхітлива ганьба!.. Якщо клятий Мартін д’Ане і справді хворий на лепру і про його любовний зв’язок довідаються при дворі… Яка брудна, невитравна пляма ляже на ім’я де Шамперів! Може, таки поступитися? Та чи не бреше цей пройдисвіт? І хто він насправді, щоб він був проклятий!

– Вам так необхідно покинути місто з цими людьми, що ви наважуєтеся мені погрожувати? – запитав маршал, приховуючи розгубленість і страх.

– А ви готові принизити мене, змушуючи оголити мої виразки?

Незнайомець почав тяжко дихати.

– Присягаюся, покохавши вашу сестру, я не знав про свою недугу. І мені буде невимовно гірко, якщо вона втратить добре ім’я. Але цього не станеться, коли ви дозволите мені відплисти звідси. Це необхідно, такі обставини. Я навіть погоджуся відкритися перед вами, якщо ми дійдемо згоди, і ваша честь залишиться незаплямованою.

Честь! Як може людина жити і вважати себе таким, як решта, позбувшись честі? Якщо над нею насміхаються та цураються її?!

Вільям зібрав усю свою волю. Спокійно. Насамперед слід з’ясувати, хто перед ним. Прокажений? Султанів вивідувач? Чи звичайний пройдисвіт на ім’я Мартін, який спокусив його сестру і збирається позбавити гідності всю його родину. Але хай там що, цього Вільям не дозволить.

Він із легеньким дзвоном витягнув із піхов меч – довгий, атласно-сірий, з вузьким і глибоким долом,[156] – путня зброя, щоб, хай хоч там хто він є, забити цього негідника.

Лазарит відступив, опустивши руку в кольчужній рукавиці на руків’я свого меча.

– На вас не бойовий обладунок, – із легким сумом промовив він. – Це буде несправедлива сутичка.

Справді. Вирушаючи на воєнну раду, Вільям не вбрав обладунку, бо це було б незручно за такої спеки. Але завдяки виробленій протягом життя в Палестині звичці він і сьогодні вдягнув під туніку стібану шкіряну куртку, його руки від кисті до ліктя закривали сталеві ручники, а на плечах лежала кольчужна пелерина, каптур якої було відкинуто на спину.