Лазарит - Симона Вилар (2013)

Вона замовкла, чи то добираючи слів, чи не наважуючись продовжити. Камеристка Джоанни де Рінель розмовляла французькою, але вимова свідчила, що рідна мова для неї – англійська. Проте зараз річ була не в мові.

– Я подумала, – проказала нарешті шановна матрона, – чи не поговорити вам про це з моєю панною? Усі ті тонкощі дуже її цікавлять…

Мартінові саме це було й потрібно. Але як може відбутися розмова, якщо даму, котра його цікавила, весь час оточували тамплієри?

Камеристка вмить перехопила його погляд і відразу пояснила, що лицарі Храму зобов’язалися оберігати її леді в дорозі, адже вона – рідна сестра маршала ордену Вільяма де Шампера.

– Усі чули про благородного де Шампера, чиє ім’я овіяне славою, а звитяга є за взірець тим, хто носить на плащі хреста! – вигукнув Мартін. – То ваша пані і справді його сестра?

Його захват був такий щирий, що балакуча Ґодіт негайно виклала купу такого, що Мартіну надалі могло б дуже стати в нагоді.

Пані шановної Ґодіт, молодша дочка маєтних сеньйорів де Шампер, народилася тоді, коли її старший брат Вільям покинув Англію і відбув у Святу землю. Брат із сестрою ніколи не бачилися, однак леді Джоанна змалечку про нього чула. Коли ж подружжя Незербі вирішило відвідати Палестину, матінка леді, баронеса Мілдред, написала своєму славетному синові про те, що невдовзі приїде сестра. Сер Вільям відгукнувся. У своєму посланні він писав, що Джоанна і сер Обрі можуть в усьому покластися на нього й на тих людей з ордену Храму, з якими вона спілкуватиметься. Адже зараз він перейнятий війною з невірними і навряд чи зможе особисто привітати подружжя родичів на Святій землі. Саме це й непокоїть леді Джоанну, що й не дивно: попри лицарський конвой, навколо чужа земля, яку населяють племена, звичаї і закони котрих такі не схожі на англійські.

Мартін був задоволений. Подумавши, що йому, якщо вірити словам Ґодіт, поки не загрожує зустріч із Вільямом де Шампером, він стримано всміхнувся.

– Сер, ви смієтеся? – обурено вигукнула камеристка.

– Моя усмішка має інші причини, – промовив Мартін. – Я лише дивуюся з чудасій долі. Зустріти на шляху до Святої землі таку родовиту даму, у жилах якої тече кров не лише де Шамперів, а й самих Плантагенетів! Тільки зараз я зрозумів, чому леді Джоанна так погордливо спілкується зі своїм чоловіком!

– Моя пані погордлива? Бог із вами, сер лицарю, – не судіть про те, чого не знаєте!..

І шановна Ґодіт дуже відверто розповіла історію цього шлюбу.

Обрі де Рінель і справді був переможцем турніру у Вінчестері. Саме там він сподобався молоденькій та чарівній п’ятнадцятирічній Джоанні. Дівчина була така мила, що її одноголосно обрали королевою турніру, а Обрі свого не проґавив, хоч і був бідний. Він належав до тих лицарів, які, не маючи великих володінь, кочують з одного турніру на інший, а весь їхній прибуток – це обладунки і коні суперників, переможених у турнірних поєдинках. Його сім’я була доволі родовитою, але збідніла, обтяжена багатьма дітьми. Серу Обрі, другому за старшинством синів його батька, не належало жодного спадку,[65] тому одруження з леді Джоанною було нечуваним везінням.

– Сер Обрі оточив юну панну таким благоговінням, – захопившись, правила своєї камеристка, – що таки зміг домогтися її любові. А разом із нею – маєток Незербі, ленні володіння,[66] ставки, млини й великі пасовища. Я не кажу вже про замок, який нещодавно було перебудовано й прикрашено двома новими вежами і барбаканом[67] з підйомним мостом. Диво, а не замок, чесно вам кажу! І володіти ним сер Обрі почав, не маючи нічого, крім коня, обладунків, двох зброєносців, що скидалися на розбійників, та благородного імені – де Рінель. Пращури його приїхали в Англію з Вільямом Завойовником,[68] але тільки Бог знає, скільки серед його воїнства було різних негідників і задрипанців!

– Даремно ви так вважаєте, добродійко. Славне ім’я – це вже чимало.