Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Мілорде, чоловіче мій, – шанобливо звернулась вона до Обрі. – Ви завжди мріяли потрапити в Левант шляхом, яким колись ішли перші паладини. Щойно наш караванний ватажок Євматій повідомив, що незабаром ми повернемо на старий шлях хрестоносців, який веде в Дорілею.[69]

Обрі здригнувся, і вони з дружиною спрямували коней у голову каравану. Невдовзі Мартін побачив подружжя навколішках при могилі, над якою височів прямий латинський хрест. Таких поховань тут було безліч – хрестоносців, котрі не пережили важкого шляху і ран від сутичок із сельджуками, ховали просто при дорозі. За минулі десятиліття пекучі вітри майже зрівняли із землею останні домівки паладинів, але хрести було видно здалеку. Ромеї їх не займали, а на схилах навколишніх пагорбів і в глибоких ярах час від часу знаходили з’їдені іржею шлеми, уламки мечів і вістря списів.

Надвечір подорожні дісталися пришляхового караван-сараю.

На відміну від розташованих у великих містах, цей караван-сарай був на відстані денного переходу від найближчого поселення і нагадував невеличку фортецю, обгороджену високими товстими стінами. Браму з важких дубових колод на ніч замикали на міцні ковані засуви. Внутрішні приміщення були тісними – навіть у найкращих покоях ледве поміщалося дві лежанки, а для жаровні з вугіллям місця вже не залишалося.

Тепло ж у цій гористій місцевості було дуже потрібне: щойно сонце сіло, з ущелин повіяло холодом, що пробирав до кісток. Тому багато з мандрівників розташувалося на подвір’ї, де можна було погрітися біля яскравого багаття.

Попри виснажливий шлях, Мартін не мав жодного бажання йти до вузької і твердої, мов камінь, лежанки, тому теж розділив товариство людей, які сиділи при вогні. Розмова точилася навколо того, чим переважно переймаються в дорозі: скільки ще денних переходів залишилося, чи варто остерігатися розбійників і чи нічого не чути про волоцюг-кочівників. Тим часом навколишні гірські пугачі влаштували перекличку. Їхнє пугикання, стогони й протяжне котяче волання було моторошним: немов у темряві причаїлась юрба пустельних демонів.

– Не зважайте на цих тварюк, – підкидаючи в багаття сухі колючі батоги ожини, намагався заспокоїти мандрівників караванний ватажок. – Порепетують і вгамуються, шкоди вони не завдадуть. А завтра ми вже будемо біля мурів Дорілеї, там узагалі нічого боятися.

– Чи давно ви водите каравани? – поцікавився чоловік, обличчя якого приховувала темрява.

– Важко згадати. Ще мій батько супроводжував на цьому шляху купців і хрестоносців, а я продовжив його справу.

– І багато проходило тут невірних, які воюють із послідовниками Пророка? – чоловік говорив грецькою, але в голосі чітко лунали гортанні арабські нотки. – Хоча нема чого запитувати, бо скоро цьому настане край: султан Саладін, з волі Аллаха, відвоював наші споконвічні землі назавжди!

Стало зрозуміло, що це каже купець із Магриба. Лицарів-тамплієрів поруч не було, тож він почувався впевнено, усвідомлюючи, що навіть ромеї не наважаться дорікнути йому за надмірне зухвальство.

Проте йому заперечили:

– Шановний Ваїзе, чому ви надумали, що землі Палестини завжди належали мусульманам?

Мартін із подивом упізнав голос леді Джоанни. А згодом у спалаху полум’я ще й роздивився її обличчя: молода жінка разом зі своєю камеристкою Ґодіт сиділа на звалених на землю тюках, загорнувшись, немов у плащ, у шмат світлої овчини.

Магрибинець глянув на неї косо. Протягом усього шляху він приязно ставився до цієї красивої і знатної дами, але її останні слова йому не сподобалися. Купець мовчав, він обмірковував, чи сказати те, що в нього на думці, чи просто промовчати. Однак несподівано втрутився грецький священик: