Лазарит - Симона Вилар (2013)

Та Джоанна не втрачала надії, що рано чи пізно Господь подарує їй дитинку, і вона теж пізнає сімейне щастя. Вона змирилися з чоловіковою скнарістю, з його заїдливою та дріб’язковою вдачею, з його бурхливою нестриманістю. Адже це був її вибір, навіщо тепер нарікати й гнівити небо? Їм з Обрі випадали й хороші дні: обоє любили коней, їхня конюшня була однією з найкращих у Східній Англії, вони разом об’їжджали своїх улюбленців, зводили жеребців із кобилами, стежили за приплодом, виставляти дворічок і трирічок на торги.

Але й тут виникла червоточина: Джоанну глибоко засмутило, що чоловік, за прикладом лорда Артура, відмовився щороку надавати частину незербійських коней на потреби ордену Храму.

– Ці храмники й так присмокталися, мов п’явки, скрізь вони! Їхні статки зростають із року в рік, і я їм не сприятиму, – заявив сер Обрі дружині.

– Але ж вони оберігають Святу землю від невірних! – заперечила Джоанна. – І мій брат б’ється в їхніх лавах. Допомагаючи ордену і Єрусалимському королівству, ми служимо святій справі!

– Єрусалимське королівство занадто далеко, – відмахувався Обрі. – А мої родичі воюють на кордоні із шотландцями. Краще вже я їм надішлю частку від виручки з майбутніх торгів!

Як слухняна дружина, Джоанна не заперечувала. Однак обурення в її душі зростало. Вона почала дратуватися, сваритися, і їй знову й знов доводилося вибачатися. Добре, що Обрі був незлопам’ятний і швидко все забував. Та й не наважився б він покарати дружину в замку, де вся челядь і охорона на її боці. Вона була вроджена де Шампер, член однієї з наймогутніших сімей Східної Англії, з нею рахувалися, і Джоанна дедалі частіше змушена була обороняти чоловіка, коли йому дорікали скнарістю. Щедрість була однією з головних лицарських чеснот, а скупість і пожадливість – властиві лише торгашам. Обрі не жертвував на церкву, не роздавав милостині жебракам, і на столі в нього завжди було вбого, мов у ченця-постувальника.

Урешті-решт, сусіди перестали відвідувати Незербі, та й Джоанну з Обрі вже не кликали на свята й бенкети. Вони жили відлюдкувато й скромно, виїжджаючи зі свого маєтку лише на Різдво та Великдень до старших де Шамперів. Але й там Обрі не був бажаним гостем, і, зрозумівши це, відмовився навіть від тих поодиноких візитів. Заборонити їздити дружині він не міг, ризикуючи остаточно розірвати стосунки зі знатною ріднею.

Якось, коли Джоанна гостювала в батьківському замку, тато запитав, чи щасливий у неї шлюб.

– Авжеж! – гордо відповіла вона. – Я люблю свого чоловіка.

– Але один із ґречних законів стверджує: «У садку скупості квітка любові в’яне».

– Ох, ці вже мені ґречні закони! – безтурботно розсміялася дочка лорда Артура. – Я так давно не бачила дворів, де ці закони чинні, що й не думаю про такі дрібнички.

– Справді, ти живеш, як у в’язниці, дитя моє, – зітхнув батько. – Але, гадаю, ви з Обрі не відмовитеся відвідати в Лондоні коронацію нашого нового правителя Річарда?

Неможливо проґавити таку подію – це був обов’язок сера Обрі як васала. Більше того, чоловіка Джоанни приваблювала перспектива, що його буде представлено новому королю, тож задля такої оказії він навіть трусонув гаманцем на обновки.

Але саме в Лондоні у Джоанни з чоловіком спалахнула перша сварка.

Під час їхнього перебування в столиці в дім, винайнятий на період коронаційних святкувань, прийшов якийсь обдертий горопаха, назвавшись рідним братом Обрі. Однак лорд його не визнав і наказав слугам гнати геть. Усупереч його волі, Джоанна звеліла наздогнати незнайомця й таємно від чоловіка нагодувала та докладно про все розпитала.

Чому вона порушила волю сера Обрі? Неможливо було не помітити зовнішньої схожості незнайомця з її чоловіком: ті ж риси обличчя, таке ж світле пряме волосся, та ж нортумберлендська говірка, якої і сам Обрі не зміг позбутися за роки життя в Східній Англії.