Лазарит - Симона Вилар (2013)

Та настав час, і Джоанна сама збагнула: її шлюб не такий уже й ідеальний. Навіть не тому, що чоловікові зброєносці були схожі на бандитів і люди з Незербі просто вигнали їх із маєтку, знехтувавши обуренням Обрі. Йдеться також не про те, що Обрі часом брутально осікав дружину на подружньому ложі:

– Джоанно, тримайте себе в руках! Таке собі може дозволити хіба що дівка з таверни, а не шляхетна пані!

Обрі був старший на кілька років, і Джоанна розгублювалася, вважала, що з нею щось не те, якщо її чоловік дорікає за бажання ласки, за пристрасність і нестримність, коли вона божеволіла під час любовних ігор. Це впливало на Обрі як відро крижаної води, його жадання згасало, і він відсовувався від Джоанни. А вона, присоромлена й пригнічена, устидалась того, що в ній жило й потребувало виходу, – того, на що її чоловік зневажливо казав: «розбещеність».

Зрештою вона почала себе обмежувати. Покаялася духівнику про такого собі біса, що в ній живе й доводить її до знетями. Але кохання до Обрі не вивітрилося – вона була міцно прив’язана до свого красивого лицаря-чоловіка. Вони мали вигляд цілком щасливого подружжя. Доти, доки не лише сама Джоанна, а й решта почали примічати скнарість сера Обрі.

Першою це відчула челядь у Незербі. Прості люди завжди все бачать і знають, й обговорювати вчинки панів їм не заборониш. Можна лише гадати, про що говорили в конюшнях і на кухні, в генделиках за чаркою елю й вечорами у внутрішніх двориках замку після того, як сер Обрі скоротив кошти на утримання слуг, не надавав їм більше нового одягу, коли зношувався старий, і перестав дарувати різдвяні та великодні подарунки. А в родині де Шамперів завжди дбали про слуг, це було доброю традицією. Натомість челядь віддячувала панам відданістю!

Про нового лорда почали говорити неприязно, і Джоанна мусила втрутитися, щоб приборкати занадто гострих на язик. Сама ж вона наївно вважала, що розуміє причину такої скнарості: чоловік її належить до родовитої, але багатодітної та зубожілої родини, у якій рахують кожен пенні. І якщо він заощаджує, то лише тому, що хоче трохи допомогти своїм родичам із півночі.

Лорд Артур де Шампер уряди-годи заїжджав у Незербі – навідати дочку. До зятя він ставився цілком дружньо. Коли батько й мати Джоанни, врешті-решт, помирилися, приїжджати почала і леді Мілдред, яка більше не показувала свого невдоволення зятем. Утім, повз її чіпкий погляд не промайнуло й те, що, попри солідну виручку на Гронвудському ярмарку, челядь у замку і надалі ходила в дранті, напівголодна, а серед убрання Джоанни не було жодної обновки. І чого б це чоловікові не потішити юну дружину після вдалих кінських торгів? Собі ж бо він придбав кований золотий ланцюг із самоцвітами й розкішний пасок із набором срібних із позолотою пластин!

Джоанна виправдовувалася: лорд мусить мати величний вигляд, а їй поки що не бракує вбрання з посагу. Решту заробітку Обрі віддав у Нортумберленд, щоб відшкодувати родині витрати за його участь у турнірах. Вона вважала це шляхетним учинком і цілком підтримувала чоловіка.

– Бог із вами, – зітхала леді Мілдред. – Ти заміжня жінка, крихітко Джоан, і мені достатньо одного: знати, що ти щаслива. Та все ж я прихопила із собою штуку тонкого фламандського сукна, щоб ти могла приїхати до нас на Різдво в новому вбранні…

Спогади леді Джоанни перервав голос лицаря-госпітальєра. Привал!

Уже майже світало, загону потрібно було перепочити й набратися сил, перш ніж знову вирушити в путь під темним нічним небом, усіяним незнайомими зірками.

Проте молодій леді здалося, що цього разу лицар обрав не найкраще місце для відпочинку – голий схил, усипаний уламками скель. Поблизу – ні джерела, ні водойми, а питний запас у бурдюках, що їх везли із собою, вже майже вичерпано.