Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Замовкніть, Беренгаріє! – обурено вигукнула королева Іванна. – Невже небу більше нема чого робити, крім як дослухатися до молитов у смерть переляканої незайманки?

– Не блюзніть, Півоніє! – відсахнулась принцеса, випустивши руку Іванни.

Та хилитнулася й із силою вдарилася головою об стійку ложа.

Біль був такий різкий, що Іванна, яка вважала себе сильною та мужньою, несподівано розплакалася, мов дитина. Беренгарія кинулася до неї, щоб утішити, і королева раптом, заходячись, уткнулася в її коліна й почала бурмотіти, що не хоче вмирати, і як же це страшно – раптом померти…

Натомість принцеса взялася її переконувати, що смерть – це лише перехід до іншого життя, справжнього, задля якого й приходить у сповнений гріха світ людина, – щоб зневажити всі спокуси, а потім піти туди, де все інакше, і де на неї чекають ті, кого вона любила в цьому світі. Але не завчені слова – бо ніхто не знає, що чекає на нього по той бік, – а сам голос Беренгарії та чиста віра, що в ньому лунала, заспокоїли Іванну. Страх відійшов, і вона знову стала сама собою…

Усе рано чи пізно закінчується, тож багато годин по тому на порозі їхнього покою з’явився Осберт Оліфард. Його одяг був мокрий і подертий на шмаття, біляве волосся злиплося від солі, на вилиці кровила подряпина. Але королеві-вдові Сицилії він навіть такий здався прекрасним, надійним і сповненим внутрішнього спокою. Вона простягла до нього руки, немов хотіла обійняти.

– Що скажете, Осберте? – жалісно промовила Іванна.

– Схоже, мадам, буря минає.

Він без жодних церемоній опустився на палубний настил біля королеви, яка сиділа на килимі, і розповів про те, як вітер та хвилі дві доби несли їхній корабель, весь час змінюючи напрямок, і як безслідно зникли за горизонтом решта суден флотилії Річарда. Буря зламала одну щоглу, трюм на третину залило водою, і юісьє значно осів, але навіть це не біда порівняно з тим, що за борт змило половину судової команди і шотландські лицарі змушені були весь час виконувати роботу простих матросів. Шкіпер Пітер, однак, довів, що знає, як провести судно крізь бурю, і ось – вони врятовані!

– Який сьогодні день? – запитала в шотландця принцеса, яка теж слухала його розповідь.

– Тільки Бог це знає, – зітнув плечима Осберт і несподівано простягнув руку, відводячи з обличчя Іванни пасмо неприбраного волосся. У цьому дотику було більше почуттів, ніж у дюжині найсолодших кансон.

– Хай там як, а ми повинні подякувати Господу за наш порятунок! – склавши долоні на грудях, промовила Беренгарія. По її обличчю котилися сльози щастя.

Але, схоже, проголошувати вдячні молитви було ще зарано.

Корабель неквапно йшов у густому білому мареві туману. Лише далеко вгорі мерехтіла непевна пляма сонця. Не маючи змоги визначити, де вони зараз перебувають, шкіпер наказав сурмити в роги й калатати в корабельні дзвони, сподіваючись, що їх хтось почує. Не могла ж буря розметати величезну армаду аж так, щоб поблизу не було жодного судна!

Але так воно й сталося. Туман поволі розсіювався. Цілий день вони йшли за вітром, не бачачи на обрії жоднісінького вітрила. Ніч була спокійна, лише морська поверхня досі мертво брижилася. А вдосвіта матрос, якого послали на щоглу, повідомив, що на горизонті – земля. Усі вибігли на палубу, навіть жінки, загортаючись на ходу в покривала.

Першою обриси берегів упізнала Іванна.

– Сили небесні – це Кіпр! – перехрестившись, вигукнула вона.

Беренгарія мовчки стежила, як королева радиться зі шкіпером і лицарями. До принцеси Іванна повернулася похмурою.

– Що сталося, люба? – запитала Беренгарія.

– Шкіпер Пітер каже, що через пошкодження ми не зможемо плисти далі: доведеться пристати до берегів Кіпру.