Лазарит - Симона Вилар (2013)

Як же йому кортіло почати справу всього свого життя! Скільки було докладено зусиль, скільки шаленої енергії та волі знадобилося, щоб зрушити з мертвої точки цю велетенську масу озброєних людей, які спілкуються різними мовами і по-різному мислять. А зараз доводиться бовтатися, мов поплавець у сільській калюжі, у той час, коли Філіп, який відплив раніше, вже напевно рубається з невірними. Але ж це його, Річарда Плантагенета, війна. І нехай там що меле Філіп, хоч як натякає, що за всіма законами війни саме йому належить бути головнокомандувачем у хрестоносців, бо, мовляв, Річард його васал,[82] – король Англії знав: лише він спроможний здолати сарацинів і зійтися у смертельному герці із самим султаном Саладіном.

Марево, яке помітив король, непокоїло і шкіпера Пітера. Поки Річард повертався на флагманське судно, Пітер ламав голову над тим, що ж віщує цей свинцевий горизонт. Штиль може протриматися ще кілька днів, а може піднести дуже неприємний сюрприз, до того ж зовсім скоро. Що ховається за обрієм, залежить тільки від вищих сил.

Але ніч минула спокійно. Лише під ранок повіяв легенький вітерець, і капітан, який пильнував майже всю ніч, негайно звелів команді готувати такелаж. Зарипіли блоки, матроси пожвавилися й вітали зміну погоди вигуками:

– Вітер! Вітер повернувся!

Невдовзі наповнилися косі латинські вітрила – уперше за тривалий час. Шкіпер поквапився на корму.

Здавалося, всі відчули полегшення. Але до цього дня радість зовсім не пасувала. Настала Страсна П’ятниця, коли пітьма спускається на землю і кожен християнин повинен подумки супроводжувати Христа в його стражданнях. Вітер дужчав, набираючи ходу, судна хилилися. Однак скрізь на палубах з’явилися священики й дячки. До них із трюмів піднімалися воїни й матроси, щоб здійснити Віа Круціс – обряд Хресного шляху, що становив чотирнадцять молитовних стоянок і відтворював мученицький шлях Спасителя від суду в Понтія Пілата аж до його поховання. Потім слід було схилитися перед Святим хрестом, який у цей день на знак скорботи закривали покривалом.

Після обряду Беренгарія, сповнена піднесеного хвилювання, зауважила, звертаючись до майбутньої зовиці:

– Схоже, наше весілля відбудеться таки не в морі!

Іванна почула в її голосі полегшення.

Щойно священики завершили, шкіпер Пітер поквапився на ніс корабля і, вдивляючись у туманну далечінь, надовго завмер біля різьбленої пташки, що вінчала форштевень. Від колишнього спокою на морі не залишилося й сліду. Судно то злітало над водою, то стрімко опускалося, форштевень розсікав хвилі, здіймаючи піну й бризки.

Вітер дедалі дужчав: спершу він був рівний, віяв із заходу, а до четвертої години дня повернув на північ і став поривчастим. Час від часу налітали шквали. Небо на заході спалахнуло похмурим вогнем, але навіть не це пекельне видовище тривожило шкіпера. З півночі, гасячи небо, насувалися хмари, з того боку вже клубочився суцільний морок. Збурення дужчало, хитавиця посилювалася, багато людей на кораблях уже потерпали від морської хвороби.

Пітер мимоволі лайнувся, згадавши нечисту силу. Гріх, звісно, у такий день, але стриматися він не зміг: судячи з того, як переміщалися сигнальні вогні, які запалили на щоглах через завчасну темряву, кораблі флотилії почали розходитися, порушуючи початкове розташування.

На флагманському нефі разом із Річардом стояв очільник тамплієрів Робер де Сабле – чудовий мореплавець і знавець морських маневрів. І якщо вже він дозволив, щоб кораблі розосередилися, отже, зрозумів, що цього ніяк не уникнути. Невдовзі будь-який зв’язок між кораблями обірветься, й шкіперам доведеться чинити на власний розсуд, на свій страх і ризик. Але він, Пітер із Брістоля, відповідає не лише за судно, вантаж і команду, а ще й за наречену та сестру короля!

Усе, що йому тепер залишалося, – стежити за вогнями флагмана, опустити вітрила, закріпити гафелі з гіками і тримати свій юісьє носом до хвилі.