У квартирі панувала темрява. Я зайшла до кухні. Нікого. Вітальня. Теж порожня. Спальня… Костянтин сидів на підвіконні і курив, задумливо роздивляючись темряву за вікном. Він почув, як я зайшла, проте не повернувся.

- Ти не хотіла до мене їхати? - Тихий голос, майже шепіт. Я завмерла на порозі спальні.

- Так.

Він помовчав.

- Чому?

- Якби я хотіла тебе побачити, я зателефонувала б чи приїхала сама. А ти наймаєш людину, щоб він за мною стежив, наче я - шпигун чи злочинець. Наказуєш йому привезти мене до себе. Проти моєї волі. Чуєш, Костянтине? Проти моєї волі.

Він легко скочив з підвіконня, повернувся до мене і спокійно сказав:

- Я мусив. Сама ти ніколи не приїхала б, так?

- Костянтине, ніхто і ніколи в житті не принижував мене так, як ти.

Він підійшов до мене. Сумні, серйозні очі. Темні кола під ними. Здається, він схуд.

- Нікого і ніколи в житті я не кохав так, як тебе.

Я відвернулася від нього.

- Ти не кохаєш мене, Костю. Ти все це вигадав.

- Я кохаю тебе.

- Я для тебе - просто лялька.

- Я не можу без тебе жити.

- Я потрібна тобі як ще один експонат для твоєї колекції.

- Я божеволію, коли тебе немає поруч.

Я затулила вуха руками і прошепотіла у відчаї:

- Так не можна, не можна, не можна! Припини, Костю! Ти робиш мені боляче!!!

Раптом він вхопив мене і кинув на ліжко:

- Що ти знаєш про біль, дівчинко? Ти думаєш, що боляче, коли ти не кохаєш? Ні. Боляче, по-справжньому боляче, коли не кохають тебе!

Боже мій, який же він страшний! Страховисько. Не зводячи з нього погляду, я повільно сповзла з ліжка. Він підлетів до мене, затягнув на постіль і підім'яв під себе. Я закричала:

- Припини! Не треба, Костю! Я не хочу!

Проте він не чув мене. Не чув, бо не слухав, не бачив, бо не дивився.

- Ти хочеш мене, Марго. Ти мене хочеш. Скажи, що ти мене кохаєш!

Я пручалася, проте він вхопив мої руки і притиснув їх до ліжка пообіч моєї голови.

- Не треба, Костю! Припини! Я не хочу! - Мене охопила паніка.

Він говорив майже по складах:

- Скажи, що ти мене кохаєш!

- Ні!!! Я не кохаю тебе, і ти це знаєш!!! Знаєш, чорти б тебе взяли!! Я не кохаю тебе!!! Не кохаю!!!

Він уп'явся в мої губи. Раптовий біль і солоний присмак в роті. Здається, тріснула моя губа. Боже мій, ми звірі! Ми просто звірі. Господи, допоможи мені, допоможи! Костянтин відірвався від мене. На його губах була кров.

- Скажи, що ти моя. Скажи, Марго! Не опирайся мені. - Він почав зривати з мене одежу. - Скажи (спідниця), що ти (блуза) мене (білизна) кохаєш!

- Не треба, Костю! Костю, ну подивись на мене, будь ласка! Отямся, що ти робиш?

Я не могла навіть поворухнутися під вагою його тіла. Він звів мої руки, стиснув зап'ястки однією рукою, а другою почав розстібувати штани.

- Костю, припини! - Різкий поштовх. Я заплющила очі.

Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх). Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх).

Отче (поштовх) наш (поштовх), іже (поштовх) єси (поштовх) на небесах (поштовх), да (поштовх) святиться (поштовх) ім'я (поштовх) твоє (поштовх), да прибуде (поштовх) царствіє (поштовх) твоє (поштовх) на (поштовх) всі (поштовх) віки (поштовх) хліб (поштовх) наш (поштовх) насущний (поштовх)…

Знаєте, тут є дуже тонка іронія. На слові «насущний» я кінчила. У повній паніці, охоплена жахом, я спостерігала за тілом, якому було начхати на кохання з високої гори. Начхати на те, що я опиралася, наплювати на те, що я не хотіла. Здається, йому на все начхати. Йому був потрібний лише його оргазм, і воно його отримало. Темний, гіркий, отруєний. Що з того, що моє серце мало не розривалося від болю? До чого тут воно? Оргазм - не його парафія. Отака жорстока правда. Чи, може, то була Господня допомога?