Зло - Людмила Баграт (2002)

Жовто-зелена осінь її очей. її запах. Боже мій, яка жорстока іграшка цей телефон! Здається, вона поруч: я чую її, я бачу її, я відчуваю її, а торкнутися не можу, не можу обійняти.

- … Хоче відкрити ще одну крамницю і завжди у відрядженнях. Я просто не знаю, що робити з твоєю сестрою, Марго. Вона виснажує себе на роботі і зовсім не дбає про своє здоров'я. У Дмитра виставка на початку вересня. Він обіцяв надіслати запрошення. Ти приїдеш?

- Неодмінно, мамо.

- Знаєш, доню, я от усе дивуюся, ми з батьком такі недалекі, такі темні, а які в нас діти повиростали! Гарні, талановиті! Я так вами пишаюся. Всім-всім про вас розповідаю. Всім людям хвалюся, що в мене найкращі в світі діти. І за що мені доля вас подарувала? За які-такі заслуги? Не розумію.

Моїм обличчям потекла сльоза. Ще одна. І ще одна. Я прошепотіла у слухавку:

- Як я тебе люблю, мамо.

- Що?

Я спробувала говорити голосніше:

- Я сказала, що дуже тебе люблю.

- Марго, ти що, плачеш?

Я засміялася, а сльози побігли ще дужче, перетворилися на справжній дощ:

- Ні, мамо, що ти! Навіщо мені плакати? Мені так добре, що я не можу не сміятися від щастя. Я люблю тебе, мамо! Я дуже-дуже тебе люблю. Я хочу, щоб ти завжди це пам'ятала. Хочу, щоб ти знала, що я найщасливіша дочка у світі. В моєму житті відбулося стільки змін, ма! Дуже хороших змін. Я знайшла прекрасну роботу - цікаву і перспективну. Я найняла чудову квартиру - затишну і простору. У мене навіть з'явилося кошеня - чорне і пухнасте. І все це так швидко, що й не віриться! Проте найголовніше - у мене є Він. Мамо, ти чуєш мене? У мене є Він!!! Той самий! Він таки знайшов мене! - Я знов засміялася. - Я щаслива, щаслива, щаслива! Це все - наче прекрасний сон.

Мамин голос був тихим і задумливим:

- Коли ти приїдеш додому, Марго? Ти можеш і не слухати мене, старої, але мені здається, що тобі потрібна допомога у твоєму щасті. Приїжджай додому, доню. Будь ласка. Посидимо, поговоримо.

- Гаразд, мамо. Тільки я приїду не сама. Я приїду з Ним. Розумієш, я не можу від Нього відмовитися. Навіть і спробувати не можу. Ти мені вибачиш, мамо? Пам'ятаєш, ти казала, що вибачиш, все-все пробачиш своїм дітям. Мамо, ти вибачиш мені, що я не можу від Нього відмовитися? Що я не в змозі Його залишити? Він потрібен мені, мамо. Тільки з ним я щаслива. Він ніжний, Він за мене дихає, Він мене тримає. Він… Він так мене кохає! Ти чуєш, мамо?

- Так, доню. Все гаразд. Тобі нема за що вибачатися. Ти тільки приїжджай. Разом з ним приїжджай. Хочу подивитися на цього диво-чоловіка. Він має бути надзвичайним.

- Так, мамо. Він такий. Він - моя суть.

- Коли ви приїдете?

- За два дні. Вранці. Ще в сутінки. Нічого, що ми разом?

- Ну що ти, доню! Ти все правильно робиш. Головне, слухайся себе. І бережи. Я дуже тебе люблю.

- Я теж. - Я поклала слухавку. Вийняла з сумочки носовичок, витерла очі, повернулася до виходу і завмерла, побачивши своє відображення у скляних дверях кабіни.

Боже мій, яка я страшна! Бліда, як смерть. Одежа висить на розмір удвічі більша, ніж треба. Як я могла забути про себе? Все, що я робила, я робила для Яна. В цьому світі мене доглядав Костянтин. Вперше за цей місяць я звернула увагу на свій вигляд. Елегантна сукня кольору темно-червоного вина, чорні шкіряні черевики на високих підборах. Я зазирнула у виріз - чорна шовкова білизна, волосся розпущене, на шиї - намисто. Золото з якимось червоними камінцями. Мабуть, рубіни. Дорогий подарунок. Я торкнулася вух. Такі ж само сережки. Значить, комплект. Я витягла перед собою руки. Він фарбував мені нігті… Темно-червоний лак. Акуратний манікюр. Я зняла один черевик. Педикюр теж нічого. Червона помада на губах. Підфарбовані вії. На що я перетворилася? Зламана іграшка. Манекен, що втік з вітрини. Я - не людина, я - привид.

! У двері кабіни постукали. Я озирнулася і остовпіла. Ще один привид!

- Сергій?

Він відчинив дверцята: