Зло - Людмила Баграт (2002)

- Я думаю про вас, Сергію. Про те, як добре ви до мене ставитеся, і про те, що, хоч це огидно, але Ваша доброзичливість будила в мені лише підозри. Мабуть, я захворіла на паранойю великих міст. Спостерігаючи за вами, я думала, як все-таки важко вірити у винятки. У мене ніколи не було друзів серед чоловіків. Знаєте, я думала, що це неможливо.

- Хто знає? Може, ви маєте рацію.

О, ні! Тільки цього бракувало. Треба змінювати тему.

- Чим ви займаєтеся, Сергію?

- Я - скрипаль. Закінчив у цьому році академію. Тепер шукаю роботу.

- О, тоді ви - мій колега.

Він подивився здивовано.

- Ви теж займаєтеся музикою?

Я розсміялася:

- Ні. Я мала на увазі - пошуки роботи.

- А, ось ви про що… А хто ви за фахом?

- Перекладач.

Він пожвавішав:

- Які мови?

Приємно бачити, що людей цікавить твоя професія.

- Німецька, англійська, іспанська.

Він присвиснув:

- То я розмовляю з такою розумною жінкою…

- А ви це тільки зараз помітили?

- Ідіот! Так мені й треба! вибачте, я не вмію говорити компліментів.

- Ну що ви, Сергію! Я пожартувала. Все гаразд.

Раптом він заметушився:

- Дякую за сніданок. Залюбки залишився б ще ненадовго, але мушу йти. Марго, я не вмію розводити антимонії. Мова - не моя парафія. Я хочу з вами ще зустрітися. Це вас ні до чого не зобов'язує. Проста зустріч. Можна посидіти у кафе, сходити в театр. Що вам зручніше…

Чому я йому не відмовила? Ну чому? Якби ж знаття…

Може, тому, що він допоміг мені? Допоміг кілька разів. І щиро хотів допомогти ще. Такі люди зустрічаються не щодня. Я завжди була кішкою-одиначкою. Дружелюбність - моє дошкульне місце. Як образити людину, яка відверто бажає тобі добра? Я не хотіла його засмучувати.

Ще одна грандіозна за своїми наслідками помилка. Купа цеглин з моїх благих намірів. Я брала їх і вимощувала ними свій шлях. Ви знаєте, куди.

- Весь тиждень я зайнята. Може, в суботу?

- Як вам зручніше. О котрій годині?

- Та хоч з самого ранку.

- Тоді о десятій.

- Гаразд.

Він підвівся і вхопив зі столу ще одне печиво - на дорогу. Я подумки розсміялася. Марго, він же зовсім дитина! Незважаючи на твій вік, ти вдвічі старша за нього. Нема й не було в тебе досвіду спілкування з хлопцями-однолітками. Може, не треба й починати? Тебе завжди вабили чоловіки, а не діти. Знаєш, як це називається? Розбещення неповнолітніх. - Замовкни, занудо!

Сергій зупинився перед порогом:

- Ну що ж, до суботи. До речі, вам подобаються несподіванки?

- Тільки приємні.

- Тоді готуйтеся. До зустрічі!

Я зачинила двері.

Дивна метушня почалася в моєму житті… Мама завжди казала: «Чоловіки приходять зграями. Живеш, живеш і жодного поруч. Потім з'являється один, починає залицятися, за ним ще один, а далі події розгортаються за принципом снігової лавини. Тільки й встигай обирати».

Проте я вже обрала. Яне, невже ти - лише мій сон? Навіть якщо це й так, я від тебе ніколи не відмовлюсь. Я зачарована тобою. Я й не намагаюся цьому опиратися. Я просто чекаю ночі.

Тієї ночі Ян не прийшов. Весь день небо поливало місто дощем, примхливо пересувало хмари, роздратовано кидалося блискавками. Загорнута у теплу ковдру, я сиділа і дивилася, як плакало віконне скло. Алі перелякано притискався до мене під час кожного гуркоту грому. Я теж боюся грози, однак того вечора куди було негоді тягатися з моїм сумом.

Чому він не прийшов? Що сталося? Я нічого не розуміла. Я хотіла, щоб Ян був поруч, щоб він пригорнув мене до себе і захистив від блискавок та грому. Серце краяли туга та біль. Запитання роями розлючених бджіл гостро жалили розум.

Настала ніч. Навіщо мені ніч, коли він не прийшов? Я не хочу спати! Я нічого не хочу, мені потрібен Ян! Яхочу до Яна!!! Ну от, маленька розбещена дитина. Давай, почни рюмсати, калатати п'ятами по підлозі, кидатися іграшками. Хіба не соромно, Марго!