Тетянка придивилася до обличчя голови — чорне! Наче ото у вояка, що махав, махав шаблею, всіх ворогів поклав, але й усіх друзів втратив, і так йому тепер гірко та сумно, бо й помститися за загиблих друзів уже не може, — нема ворогів, тільки страшна, як смерть, самотність.

Бібліотекарці раптом стало страшно. «Порішить мене зараз і все! — перелякалася. — А що! Йому все з рук зійде. Голова, член партії… Скаже, що то не він. і ніхто ж не присікається… А я йому давно поперек горлянки. Бач, набрехала про Маруську, а він тепер казиться. Вб'є Точно вб'є».

— Ль… ошенька… Товариш голова… — забелькотіла. — Тільки не вбивай. Ну, збрехала… Збрехала про твою Маруську… І Стьопу свого. Що хочеш роби. Можеш мене того… зґвалтувати. Чи за згодою сторін… Я не проти. Я таке умію… Тобі сподобається! Тільки не вбивай. Ну брехуха я, брехуха! Через таке не вбивають.

— Замовкни! І ходи сюди, — повторив Льошка тихо та грізно.

Тетянка од страху затулила рота рукою і на ватяних ногах рушила до голови.

— Слухай і не перебивай, — повів далі Льошка таким самим моторошним тихим голосом. — Зачиняй цю канітель… Бігом додому. Німцю скажеш таке: голова, мовляв, у відрядження подався, малого Юрка до матері відправив, а Марусю у погріб… кинув… у кухні під підлогою…. Усе зрозуміла?

Тетянка перелякалася ще дужче. Заніміла.

— Повтори, — наказав Льошка.

— Голова… у відрядженні. Юрко у Гані… Маруся… — Смикнулася. — Що? Правда, замкнув у погребі?!

— Пішла! — гаркнув і вийшов на поріг. — Хай година мине… Чи трохи більше… Потім скажеш, зрозуміла?

Бібліотекарка врешті зрозуміла інше: її ніхто вбивати не буде. Ґвалтували, на жаль, теж.

— Та біжу, біжу, — метушилася, замикаючи двері бібліотеки на важкий навісний замок. — Льошо! Скажи… Скажи, бо ж у нас одна біда на двох! Скажи… Невже правда? Невже твоя Маруська і мій Стьопка…

— Ти дітьми своїми краще б так цікавилася, як ото моєю Марусею! — Пішов геть.

— Так я того… Задля діла… Задля діла! Якщо ти їх підозрюєш… То нащо про погріб казати? — Біжить за ним, аж підскакує.

Льошка зупинився і сказав так само, як німець:

— Як це?

— Ну… Як вона в погребі, то він її начебто визволяти прибіжить… І що в тому поганого? Викрутяться! От побачиш — викрутяться! — аж захлинається. — А якщо вона одна вдома та на постелі розляглася… — І замовкла, бо так голова на неї зиркнув, аж кишки скрутилися. Оченятами закліпала, до нього заглядає — То як мені казати? Як?

Зітхнув тяжко, наче горою його привалило.

— Не кажи про погріб…

— А-а… Так, виходить.

— Іди вже! — ніби хльоснув по щоці. — Іди…

Бібліотекарка — задки, задки.

— А про постіль… Про постіль казати?

— Звідки б тобі про це знати? Га? Нічого не казати. Йшла додому, побачила, як голова сина до матері відвів, бо. у відрядження І все.

— Льошо… Чуєш! Візьми мене… собі на поміч… їх… вбивати!

— Іди геть, потворо, бо й додому не дійдеш! — замахнувся на бібліотекарку.

Та хіба вперше Тетянку ображали? Пропустила повз вуха, бо аж дух їй забило од цікавості: що ж голова за страшне діло серед ночі замислив? Га? Ой-йой, хоч би одним оком глянути! Хоч би одним оком.

— Льошо! Льошенько! Ти ж їх не вб'єш?

Голова схопив Тетянку за грудки і процідив:

— І щоби мовчала мені, як та риба, якою тебе твій німець од самого весілля годує!

Тетянка припхалася додому така збуджена, що це помітили усі — і чоловік, і діти. Восьмирічна Ларочка кинула книжку, підійшла до матері:

— Мамо! Тебе хтось образив?

— Мене? З чого це ти взяла?

— Ти червона і трусишся, — поставила діагноз мала Ларка.

— Мороз! Такий мороз, доню… — заметушилася. Пальто зняла, до вішака — а на ньому Стьопчин кожух від талого снігу мокрий.

— О! — Ларочці. — А наш тато теж десь по морозу бігав?

Німець прасував близнюкові труси та майки.

— Тихіше про свій мороз! Малих розбудиш!