Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

Льошка заревів по звірячому, легко відірвав від себе Стьопку, одним ударом збив з ніг, впав поруч на коліна і почав молотити кулаками, аж поки дихалку не забило. Захитався, встав, вхопив недвижного німця за воріт кожуха і потяг у кухню.

— Зараз… Зараз… — белькотів скажено. — Зараз н вас і повінчаю…

Стьопчина голова билася об підлогу, окуляри злетіли, ще коли Льошка втягав його до кімнати, ліве око набрякло, у роті — ропа.

Льошка затяг німця у кухню, кинув на підлогу, і сліпій Стьопка, як у тумані, бачив лише Льошчині ноги у звичайних кирзових чоботях. Ось один чобіт відірвався від підлоги, наче намірився забити гол, і обвалився на Стьопку. Німець виставив руку, захищаючись, та чобіт спочатку зламав Стьопчину руку і тільки потім вгруз у його живіт.

Німець харкнув кров'ю, та свідомості не втратив. Він бачив… Бачив… Ось важкі кирзові чоботи презирливо штовхонули його, наче якусь дохлятину, і зникли. Німець підвів тремтячу від болю голову… Куди? Наче відповідаючи на німе Стьопчине запитання, чоботи зупинилися, і німець побачив, як Льошка присів навпочіпки біля закривавленої Марусі.

— І оце ти мене… мене!..Проміняла на це бидло?!

Окуляри — зайві. І без окулярів німець бачив — Маруся не відповідає чоловікові не тому, що примха у неї така. І без окулярів бачив, як страшно німа Маруся привалилася до стіни, дивиться кудись крізь Льошку і всміхається недвижними скривавленими вустами, наче мертва. Біля неї на підлозі валялася дровиняка, бозна-навіщо обмотана великою скривавленою ганчіркою.

Німець спробував спертися на руку, але зламана рука теліпалася, як у дурної ляльки. Він упав на підлогу, поплазував убік, притискаючи до грудей зламану руку, вислизнув з важкого кожуха і, спираючись здоровою рукою на стіну, звівся на ноги.

Льошка облишив Марусю, обернувся до Стьопки.

— Що?! Готовий вінчатися? То добре… Добре… — Взяв з підлоги дровиняку і рушив на німця.

Стьопка не чув Льошку. Він витягував шию і силкувався роздивитися, чи жива ще Маруся. На мить йому здалося, що Маруся ледь здригнулася, підвела очі, і німець скоріше відчув, ніж побачив, ясну печаль, що лилася з чорних очей Марусиних.

Німець заволав. Та так дико і так відчайдушно, що Льошка на мить розгубився. Стьопка протаранив рудою головою Льошчин живіт, повалив його на підлогу, впав зверху, бив здоровою рукою і кричав несамовито:

— Пилюка! Пилюка! Ти — пилюка проти неї! Ти — ніхто! Я к ти посмів… Як ти посмів її вдарити, падло! Я к ти посмів… Не забуду! До смерті не забуду! Закопаю, виродок проклятий…

Льошка заревів, кинув німця й оглушив дровинякою.

— А-а, німець! Пручаєшся! Не хочеш з Маруською вінчатися. А доведеться…

Льошка потягнувся до своєї шиї, стягнув з неї важке коралове намисто і нахилився до закривавленого німця.

— Вдихни глибше, Барбуляк… Будеш її з небес виглядати…

Розреготався, мов божевільний, намисто коралове німцю на худу шию накинув і ну душити.

— Благословляю тебе, падло паскудне… Благословляю… — Затягував сильніше.

Стьопка хрипів, безпорадно мотиляв руками, перед очима — мільйон вогнів. І жодної краплі повітря.

Маруся дивилася з кутка, як чоловік підім'яв під себе Стьопку, як навалився на нього всім тілом, як у повітрі майнуло червоне коралове намисто.

Маруся хитнулася вперед, упала на коліна і поповзла до чоловіків. Наштовхнулася на дровиняку, вчепилася, як у рятівну соломину, сперлася на неї, на ноги звелася — пливе усе перед очима і тільки страшний червоний зашморг, мов викарбуваний, на Стьопчиній шиї.

Маруся дивилася на червоні намистинки, і спина вигиналася, підборіддя — вище. вище… Гнів по жилах — гарячою рікою. Замахнулася і вдарила важкою дровинякою Льошці по потилиці. Льошка відпустив Стьопчину шию. Обернувся, наче здивувався. І упав поруч з німцем.