Тетянка обернулася до дивана, на якому терли оченята трирічні Надійка і Любаня.

— А вони і не сплять, мої янголята! — рвонулася було до дівчаток, та німець так на неї зиркнув, що передумала.

На табуретку біля дивана всілася.

— Швиденько, дівчатка! Швиденько! Оченятка заплющили, а мама вам казочку розкаже…

Німець з підозрою подивився на жінку. Щось нове? Зазвичай прийде, на малих рукою махне байдуже, мовляв, вошкайтеся тут самі, як того хотіли, і завалиться спати.

— Казочку! — заплескали у долоньки дівчатка.

— Лягайте! Вкривайтеся! Очі заплющуйте! — командувала Тетянка. — А тепер слухайте… Цю казочку розповіла мені…

Ларочка позіхнула і насупилася:

— Я не хочу слухати казку! Я хочу спати.

Тетянка махнула рукою — йди вже Барбулячка мала! От, здавалося б, перед Ларкою в неї ніякої провини немає, але старша донька найбільше противилася матері.

Ларочка пішла до дитячої кімнати, де тулилися одне до одного три ліжка. Німець склав попрасовані дитячі речі і сказав:

— Іди собі! Сам малим казку розкажу!

— Та добре, добре… — закрутилася на табуретці. — А то і я могла б. Мені завтра на роботу не йти. Встигну відіспатися.

— І чого ж це тобі на роботу не йти?

— Голова наказав.

— Як це?

— Сама не знаю. Тільки-но… Йшла з роботи, Олексія батьковича перестріла. З малим. Він Юрка до баби Гані відводив, оце і перестрілися… Каже — зараз у відрядження мчуся, а ти, Тетяно, бібліотеку завтра не відчиняй. А я собі думаю — оце всі чоловіки однакові, голова малого Марусі теж не залишає! До матері повів. А це ж для жінки — така образа. Бідна Маруся! Сидить, мабуть, сама у хаті й плаче.

— Ти про свою бібліотеку думай, а не про інших бабів…

— А що про неї думати? Мабуть, голова ревізію хоче зробити…

— Ревізію? — хмикнув німець. — І кого там рахувати? Щурів?

— Нащо ти гак кажеш!

— Нормально кажу. Як книжок не вистачить, ти усе на щурів спишеш.

— У мене якраз діла у порядку, бо я…

Глянув на неї з подивом.

— А чого це ти мені про свої діла? У мене до них інтересу нема! Сама собі розказуй!

На малих глянув — поснули на дивані без мамчиної казки. Переніс обережно до дитячої кімнати, світло загасив, двері причинив. Кожуха шукає.

— Куди це ти? — бібліотекарка аж задихнулася — невже буде вистава?!

— Не твоє діло.

— Ти б гачка свого добре нагострив!

— Якого гачка? — з-під окулярів на жінку з презирством глянув.

— Та свого гачка! Ти ж на ставок? Ох і гарна риболовля взимку на ставку. Та ще вночі. Мабуть, гострого гачка треба мати, щоби рибу ту врешті зачепити!

— Ти ото свого гачка, — у ніс Тетянчин тицьнув, — не суй, куди не треба!

Витяг кожуха з-під Тетянчиного пальта, пачку «Пегаса» у кишеню вкинув… Буде вистава.

Льошка переконався, що бібліотекарка побігла прямісінько до хати, хижо озирнувся, підняв комір дублянки, наче від того рокитнянці голови не впізнали б, і пішов провулком у степ, щоби з боку городу дістатися старої Орисиної хати. Там вона… Там Маруся. Чекає? Та чекає… Невідомо на кого.

Відтоді як чоловік вдяг малого і повів до баби Гані, Марусю ніби прикувало до стільця в кухні. Вони пішли та залишили замість себе сто тривог, і ті тривоги не церемонилися, не соромилися, не тулилися по темних кутках — кружляли навколо Марусі, совали тарілками на столі, повсідалися на стільцях, тягли до неї невидимі липкі руки, і кожна — одна перед одною — намагалася заліпити Марусині вуста брудно-зеленою, аж коричневою, багнюкою.

Стрепенулася. Озирнулася, наче власну кухню вперше бачить.

— Та чого це я? — Руку до намиста приклала. — Хороніть моє щастя… — намистинкам уголос.