Печера - Марина и Сергей Дяченко (2010)

Він себе стримав. Трьома широкими колами пройшовся по кабінету, сів за стіл, підсунув до себе чистий аркуш паперу.

Пункт перший. Ніколи не слід проводити паралелі між світом людей і світом Печери. Впольовуючи царну, він усього-на-всього вбиває слабшого звіра. У згоді зі своїм інстинктом хижака і відповідно до її ролі жертви…

Він намалював на чистому аркуші жирну одиницю й обвів її бубликом.

Неприродність. От що лякає. Те, що з ним сталося, – збочення. Одна ненормальність за одною – спершу триразовий промах… Чи зміг би він упізнати жертву, якби не упустив її тричі? Ні. Чи могла б вона впізнати його?… Поза сумнівом, не могла б. З цілком об'єктивних причин.

Він домалював одиниці руки й ноги.

І нижче намалював чомусь дитячий возик. І ще один, іншої модифікації. І ще.

Це тут, у театрі, він може дозволити собі ненормальність. Мистецтву цікаві збоченці… Сааги повинні бути НОРМАЛЬНІ. Як нормальні всі звірі. Інші просто не доживають до зрілості…

Він здригнувся. Колись замолоду він бачив у Печері єгеря – тільки раз, однак запам'ятав на все життя. Людиноподібна фігура з залізним нагаєм у руках – що може бути страшніше з погляду звіра?…

Бути ненормальним режисером – почесно. Але бути ненормальним саагом…

Раман поморщився.

Ще півроку тому він погодився взяти участь у закритій соціологічній програмі. Обіцяв повідомляти про кожен випадок так званого «везіння» жертви – і посміявся про себе, впевнений, що сама зустріч з ним заперечує якесь там «везіння». І от… позавчора вранці зателефонував і, морщачись, виклав суть справи.

Що його змусило зняти слухавку? Інтерес до практичної соціології?

Ні. Страх перед ненормальністю. Бажання навіяти самому собі, що подія, яка з ним сталася, – закономірна.

Чемний голос у слухавці трохи втратив самовладання, здивовано перепитуючи: тричі?!

Раман умів уловлювати найтонші підтексти – і тому, поклавши слухавку, впав у жорстоку депресію. І не заспокоівся, поки на ранковій репетиції на довів до істерики гонористу актрисулю, вчорашню студентку, талановиту, загалом, дівку…

І, заспокоївшись, вирішив, що прикрий період його життя – позаду.

І добряче помилився. Бо їхня з Паулою зустріч – злочин. Проти законів природи. І йому до болю хочеться повернути сьогоднішній ранок – уникнути зіткнення за всяку ціну.

Цікаво, дівчисько проговориться?

Цікаво, чи в психіатричної служби є канали, по яких можна відстежувати отакі-от… зустрічі?

Цікаво…

Він похопився й глянув на годинник: до вистави лишалося сорок хвилин.

Він спустився до службового входу в ту саму мить, коли Клора Кобець, молода героїня сьогоднішніх «Білок», закінчила галантну бесіду з вахтером і провела крізь вертушку довготелесого, сяючого радістю хлопця. Раман зупинився, обіперся об одвірок і з задоволенням зачекав, поки Клора його помітить.

Вона помітила. Усмішка вивітрилася з її лиця, змилася, наче погана косметика. Хлопець ще сяяв – він не знав Рамана Ковича. Нічого, знатиме.

Витримавши паузу, Раман обернувся до вахтера:

– Пане Охрик?…

Вахтер забелькотів виправдання; Раман його не слухав:

– Я наполегливо просив би вас пам'ятати, що перебування сторонніх осіб у службовій частині театру може обернутися для вас стягненням по службі. Особисто для вас… Я не повторюватиму, пане Охрик. Вас, юначе, попрошу покинути приміщення.

Хлопець дивився на нього, витріщивши очі. Він, либонь, думав, що в храмі мистецтва живуть добрі й лагідні боги.

– Пане Кович, – тремтячим голосом утрутилася дівчина. – Я хотіла замовити квиток, вхідний… Але адміністрація відмовила, я подумала, що якщо він тихенько постоїть на ярусі…

– Вийдіть, юначе, – сказав Раман холодно. Юнак почервонів мов рак – і сліпо посунув назад, до вертушки; дівчина зробила крок за ним – Раман заступив їй дорогу: